Церера планета википедия: HTTP status 402 — payment required, требуется оплата

Художественное впечатление от Цереры

Как самый большой корпус в пояс астероидов, вероятно карликовая планета Церера (формально «1 Церера») часто появляется в научная фантастика:

Содержание

• 1 Литература
  • 1.1 19 век
  • 1.2 20 век
    • 1.2.1 Комиксы
    • 1.2.2 Литература
    • 1.2.3 Манга
  • 1. 3 21-го века
    • 1.3.1 Комиксы
    • 1.3.2 Литература
• 2 Фильмы
• 3 Игры
• 4 Телевидение
• 5 Смотрите также
• 6 Примечания

Литература

19 век

• В Гарретт П. Сервисс ‘ Покорение Марса Эдисоном (1898), Марсиане из Герберт Уэллс ‘ Война миров (1897) участвуют в войне с гигантскими существами с Цереры.

20 век

Комиксы

• «Мумии Цереры» — сюжетная линия 1936 года в Бак Роджерс комикс.

Литература

• Церера упоминается в некоторых рассказах о Айзек Азимов, который обычно размещает обсерваторию на Церере, как, например, в юношеском романе Лаки Старр и пираты астероидов (1953) и загадка Венделла Урта »Умирающая ночь » (1956).
• В Альфред Бестер книга Звезды — моя цель (1956), главный герой утверждает, что является богатым лордом из Цереры.
• Церера упоминается вскользь в Роберт А. Хайнлайн с Кот, который ходит сквозь стены, Подкайне Марса, Красная планета, Время для звезд и Катящиеся камни. ^[1]
• Церера — это планета-тюрьма в А. Бертрам Чандлер повесть «В поисках солнечного рубежа» (1950), опубликованная в Дональд А. Воллхейм Журнал целлюлозы Приключения из этого мира
• В Энциклопедия Дюны (1984), Церера становится «Троном Империи» (то есть столицей) после того, как на Землю ударил астероид.
• В Джо Холдеман роман Время покупки (1989; название Великобритании) Долгая привычка к жизни), Церера является домом для общества без гражданства, которое становится важным из-за секретного исследовательского проекта по изобретению Стайлмена. омоложение процесс.
• В Ларри Нивен с Известное пространство рассказы (1964 г.), пояс астероидов есть правительство, основанное на Церере. Это также место узкой, но решающей победы над Кзин Четвертый флот во время Первая война между людьми и кзинами.
• В Смертельная звезда (1995) автор: Чарльз Р. Пеллегрино и Джордж Зебровски, некоторые из немногих людей, которые пережили первоначальную попытку инопланетян истребить этот вид, скрываются внутри Цереры.
• В Джерри Пурнель с Изгнанники к славе (1974, переиздано в 2007 г.) Церера — это место межпланетной загадки, связанной с кражей сверхтяжелых металлов, добытых на астероидах.
• В Боб Шоу книга Решение Цереры (1981), инопланетяне пытаются использовать Цереру для уничтожения Луны Земли, тем самым устраняя эффект «сил третьего порядка», которые тормозили человеческое развитие с самого начала цивилизации.
• В Л. Нил Смит роман Пояс Венеры (1981), Церера содержит большой подземный город и несколько небольших поселений и станций, соединенных сетью перевернутые шоссе.
• В Брюс Стерлинг роман Раскольник (1985), Ceres Datacom News — это квазинациональная организация, объединяющая коммуникации кибернетически усовершенствованных жителей астероидов.
• В С. М. Стирлинг с Драка Роман Каменные псы (1990), Альянс за демократию имеет большую базу на Церере.
• В Заброшен в реальном времени (1986) автор Вернор Виндж, один из подозреваемых в убийстве — доктор философии по археологии майя Политехнического университета Цереры.
• В Эффект судного дня (1986) автор Томас Рен, Церера используется для захвата маленькой черной дыры, медленно поглощающей Землю.
• Это в центре внимания Л. Нил Смит роман Церера (2009)^[2]
• Это база для развитой человеческой культуры, пришедшей на Землю для борьбы с инопланетной угрозой в локальной Галактике. Раймонд Л. Вейль с^[3] Серия «Войны рабов».

Манга

• в Сэйлор Мун metaseries (1995), группа злодеев под названием «Квартет амазонок» появляется в четвертой арке манги и ее аналоге в аниме, Сейлор Мун SuperS. Лидер квартета амазонок CereCere, который, как позже выясняется, является Сейлор-Хранителем по имени Сейлор Церера.

21-го века

Комиксы

• В Сэнди Сандфорт s, Скотт Бизер ‘песок Ли Оукс веб-комикс Побег с Терры Терранские силы пытаются завоевать свободную человеческую колонию на Церере.^[4]

Литература

• Mundus Cerialis (2012), Энди Фрэнкхэм-Аллен и Шэрон Бидуэлл, новелла второй серии Космос 1889 & ВнеДействие происходит на Церере и внутри нее в альтернативной истории, в которой человечество находится в космосе в викторианскую эпоху.
• В Бен Бова серия Астероидные войны (2001–2007 гг.) На Церере создается небольшая горнодобывающая база.
• В книге Джеймса С.А. Кори Серия Expanse Церера — самая большая колония в поясе астероидов, в которой проживает шесть миллионов человек. Скорость вращения Цереры была искусственно увеличена до событий романов, что обеспечило ее обитателям слабую искусственную гравитацию. Жителей Цереры и пояса астероидов в целом называют «белтерами», они намного выше и тоньше, чем жители внутренних планет из-за низкой гравитации.
• В Джон Бэтсон с В поисках наследия (2014), книга 2 из 4 в его Приключения из сериала «Космический бомж», Церера — засушливая и пустынная планета, которой пренебрегает Центральное правительство Земли.
• В Высшая реальность (2015) Александра Янцера, Церера в 2177 году является домом для 30 000 человек, которые живут в зданиях, вращающихся под действием магнитного поля, из-за гравитационного эффекта.

Фильмы

• В кино Американский астронавт (2001) У Цереры есть бар, называемый Ceres Crossroads, где проводится танцевальный конкурс.

Игры

• В ПК ролевая игра Бак Роджерс: Обратный отсчет до Судного Дня (1990), Церера — это местонахождение заброшенной исследовательской базы RAM (врага).
• В игре для ПК Спуск (1995), один из секретных уровней происходит на Церере.
• В игре для ПК Спуск 3 (1999), одна из миссий требует, чтобы игрок извлек образцы вирусных данных из подземной исследовательской лаборатории.
• В FPS / RPG Судьба Церера была колонизирована инопланетной расой, называемой Падшими, после катастрофического завершения Золотого Века человечества. Позже Церера была полностью уничтожена силами Рифа, цивилизации постчеловеческих «Пробудившихся», населяющих Пояс Астероидов, чтобы помешать Падшим присоединиться к своим собратьям на Земле в нападении на Последний Город человечества.
• В ролевой игре Хроники мутантов, Церера — это родина Кибертронной мегакорпорации.
• В ПК Звездный контроль серии, База Церера — место официального контакта с инопланетным видом ( Ченджесу ) сначала делается. После войны с Ур-Куаном, разрушение станции Церера вторжением Ур-Куан флот означает поражение человеческой расы, ведущее к их последующему порабощению.
• в SNES видео игра Супер Метроид, Космическая колония под названием «Церера» появляется как первая игровая область. Неизвестно, связана ли она с реальной карликовой планетой, хотя кажется, что она окружена астероидами, подразумевая, что она тоже находится в поясе астероидов.
• В игре на ПК Предельная скорость (1995), одна из миссий вовлекает игрока в уничтожение машины, которая заставит Цереру врезаться в Землю.
• В ролевой игре Трансчеловеческое пространство, это самая большая колония в поясе астероидов и независимое государство, живущее в функциональных анархия.
• В игре для ПК Варфрейм, Церера — космическая система и планета, контролируемая Империей Гринир, расой клонированных людей.
• В вымышленном Warhammer 40,000 Вселенная, Адептус Механикус возобновляет свой союз с Империум Человека с Церерским договором, после Эпоха отступничества. Zone of the Enders 2-й бегун на www.konami.jp







Планеты земной группы — Википедия Hero Dictionary

Запрос «Землеподобная планета»^[d] перенаправляется сюда. На эту тему нужно создать отдельную статью.

Сравнительные размеры планет земной группы

Планеты земно́й гру́ппы — четыре планеты Солнечной системы: Меркурий, Венера, Земля и Марс^[1]. Расположены во внутренней области Солнечной системы, в отличие от планет-гигантов, расположенных во внешней области^[2]. Внешнюю и внутреннюю часть Солнечной системы разделяет пояс астероидов. Согласно ряду космогонических теорий, в значительной части внесолнечных планетных систем экзопланеты тоже делятся на твердотельные планеты во внутренних областях и планеты-гиганты — во внешних. По строению и составу к планетам земной группы близки некоторые каменные астероиды, например, Веста.

Содержание

• 1 Основные характеристики
• 2 Формирование
• 3 Экзопланеты земного типа
  • 3.1 История открытия
  • 3.2 Классификация
• 4 См. также
• 5 Примечания
• 6 Ссылки

Планеты земной группы обладают высокой плотностью и состоят преимущественно из силикатов (мантия) и железа (ядро) (в отличие от планет-гигантов и каменно-ледяных карликовых планет, объектов пояса Койпера и облака Оорта). Луна имеет похожее строение, но с ме́ньшим ядром. Наибольшая планета земной группы — Земля — более чем в 14 раз уступает по массе наименее массивной газовой планете — Урану, но при этом примерно в 400 раз массивнее наибольшего известного объекта пояса Койпера.

Планеты земной группы состоят главным образом из кислорода, кремния, железа, магния, алюминия и других тяжёлых элементов.

Все планеты земной группы имеют следующее строение:

• В центре ядро из железа с примесью никеля.
• Мантия состоит из силикатов.
• Кора, образовавшаяся в результате частичного плавления мантии и состоящая также из силикатных пород, но обогащённая несовместимыми элементами. Из планет земной группы коры нет у Меркурия, что объясняют её разрушением в результате метеоритной бомбардировки. Земля отличается от других планет земной группы высокой степенью химической дифференциации вещества и широким распространением гранитов в коре.

Две из планет земной группы (самые далёкие от Солнца — Земля и Марс) имеют спутники. Ни одна из них (в отличие от всех планет-гигантов) не имеет колец.

Сравнение строения Луны и планет земной группы

Планета земного типа в процессе формирования (рисунок художника)

Размеры кандидатов в планеты, открытых телескопом «Кеплер» на 2013 год

См. также: Суперземля и Миниземля

История открытия[править | править код]

Первые открытые экзопланеты были в основном газовыми и ледяными гигантами, так как из-за больших масс и размеров их легче всего открыть. Однако, со временем стали открываться и другие планеты, характеристики которых больше похожи на земные. В основном это суперземли^[3][4][5].

Первые открытые в 1988 году суперземли находились у пульсара PSR 1257+12: это три планеты, имеющие массы в 0,02, 4,3 и 3,9 масс Земли. Первая из этих трёх планет до сих пор имеет наименьшую известную массу. Следующие землеподобные планеты были открыты только в 2005 году: Глизе 876 d и OGLE-2005-BLG-390L b. Их массы равны, соответственно, 7—9 и 5,5 масс Земли.

Считается, что землеподобные планеты наиболее благоприятны для возникновения жизни, поэтому их поиск привлекает пристальное внимание общественности. Так, в декабре 2005 года учёные из Института космических наук (Пасадена, Калифорния) сообщили об обнаружении похожей на Солнце звезды, вокруг которой предположительно формируются скалистые планеты^[6]. В дальнейшем были обнаружены планеты, которые лишь в несколько раз массивнее Земли и, вероятно, должны иметь твёрдую поверхность.

После уточнения космическим телескопом Gaia данных о расстоянии до 130 млн звёзд и их светимости, из 30 и землеподобных и потенциально обитаемых экзопланет, найденных телескопом Kepler, статус землеподобных миров, находящихся в зоне обитаемости в 2018 году сохранили 12 планет (по самым оптимистичным оценкам) или 2 планеты (по самым пессимистичным оценкам)^[7][8].

Классификация[править | править код]

Художественное изображение углеродной планеты

Землеподобные планеты классифицируют следующим образом^[9]:

• Железные планеты — гипотетический тип планет, состоящих полностью или практически полностью из железа, и не имеющих мантии. В Солнечной системе к такому типу планет ближе всего Меркурий^[10][11]: по разным оценкам, масса его ядра составляет 60—70 % его массы. Считается, что такие планеты образуются в частях протопланетного диска, близких к звезде, и содержащих много железа^[12].
• Силикатные планеты — тип планет, имеющих силикатную мантию и железное ядро. К ним относятся планеты земной группы в Солнечной системе.
• Безъядерные планеты — гипотетический тип планет, не имеющих металлического ядра. Они являются противоположностью железным планетам. В Солнечной системе нет таких планет, однако, в ней встречаются хондриты и различные астероиды, не имеющие в составе железа. Такие планеты образуются в удалённых от звезды областях протопланетного диска, где железа мало.
• Углеродные планеты — гипотетический тип планет, имеющих железное ядро и углеродистую мантию. В Солнечной системе нет таких планет, но астероиды класса C по составу близки к таким объектам.
• Хтоническая планета
• Планеты-гиганты
• Карликовая планета
• Экзопланета
1. ↑ Общая характеристика планет земной группы (неопр.) (недоступная ссылка). Дата обращения: 22 мая 2009. Архивировано 7 марта 2005 года.
2. ↑ Не путать с понятиями «внутренних» и «внешних» планет, которые определяются как планеты, расположенные от Солнца соответственно ближе или дальше, чем Земля.
3. ↑ Carole Haswell, Transiting Exoplanets Архивировано 7 ноября 2015 года.
4. ↑ Michael Perryman, The Exoplanet Handbook Архивировано 7 ноября 2015 года.
5. ↑ Sara Seager, Exoplanets Архивировано 7 ноября 2015 года.
6. ↑ Астрономы обнаружили «сестру» Солнечной системы (неопр.) (недоступная ссылка). Дата обращения: 21 декабря 2005. Архивировано 27 декабря 2005 года.
7. ↑ Rocky? Habitable? Sizing up a Galaxy of Planets Архивная копия от 31 октября 2018 на Wayback Machine, Oct. 25, 2018
8. ↑ Большинство «землеподобных и потенциально обитаемых планет» лишили этого статуса Архивная копия от 10 ноября 2018 на Wayback Machine, 31 октября 2018
9. ↑ Naeye, Bob Scientists Model a Cornucopia of Earth-sized Planets (неопр. ). NASA, Goddard Space Flight Center (24 сентября 2007). Дата обращения: 23 октября 2013. Архивировано 24 января 2012 года.
10. ↑ Начался полет к Меркурию (рус.). BBC Russian (3 августа 2004). Дата обращения: 11 мая 2012. Архивировано 14 декабря 2013 года.
11. ↑ Астрономы увеличили железное ядро Меркурия (рус.). Lenta.ru (22 марта 2012). Дата обращения: 11 мая 2012. Архивировано 2 мая 2012 года.
12. ↑ John Chambers. «Characteristics of Terrestrial Planets» by John Chambers, from «The Great Planet Debate: Science as Process», August 14-16, 2008, The Johns Hopkins University Applied Physics Laboratory Kossiakoff Center, Laurel, MD. (англ.). Университет Джонса Хопкинса. Дата обращения: 13 марта 2012. Архивировано 3 июля 2012 года.
• Как разложить планеты по полочкам или Астрономии требуются Линнеи

Церера (карликова планета)

Вікіпедія

Серпень 25, 2021

Цере́ра (лат. Ceres) — карликова планета в поясі астероїдів, в середині Сонячної системи^{. Це найближча до Землі карликова планета, вона часом наближається на відстань 263 млн км. Відкрита 1 січня 1801 року італійським астрономом Джузеппе Піацці в астрономічній обсерваторії в місті Палермо. Це була перша відкрита карликова планета.}

(1) Церера

Фото Церери, зроблене космічним зондом Dawn 19 лютого 2015 року з відстані 46 000 км. Дві яскраві плями в кратері — імовірно, зони, багаті на кригу чи сіль.
Відкриття
Відкривач	Джузеппе Піацці
Місце відкриття	Палермо
Дата відкриття	1 Січня 1801
Позначення
Названа на честь	Церера
Категорія малої планети	карликова планета, астероїд головного поясу
Орбітальні характеристики
Велика піввісь	413 832 587 км 2,7663 а. о.
Перигелій	380 995 855 км 2,5468 а. о.
Афелій	446 669 320 км 2,9858 а. о.
Ексцентриситет	0,07934
Орбітальний період	4,60 років 1680,5 діб
Середня орбітальна швидкість	17,882 км/с
Середня аномалія	27,448°
Нахил орбіти	10,585° до екліптики 9.20° до незмінної площини
Довгота висхідного вузла	80,399°
Аргумент перицентру	72,825°
Фізичні характеристики
Екваторіальний радіус	482,5 ± 2 км
Полярний радіус	445,5 ± 2 км
Маса	9,393 ± 0,005×1020 кг 0,0128 маси Місяця
Середня густина	2,16 ± 0.036 г/см³
Прискорення вільного падіння на поверхні	0,27 м/с2 0,028 g
Друга космічна швидкість	0,51 км/с
Період обертання	9. 074170 годин
Нахил осі	3°
Альбедо	0,090 ± 0,0033 геометричне
Температура	середня 167 К
Стандартна зоряна величина	3,36 ± 0,02
(1) Церера у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Церера.

За діаметром близько 950 км Церера є найбільшим і наймасивнішим тілом у поясі астероїдів, за розміром перевершує багато великих супутників планет-гігантів та містить майже третину (32%) загальної маси поясу^{. Сучасні спостереження довели, що вона має кулясту форму, на відміну від більшості інших малих тіл, які мають неправильну форму через низьку гравітацію.}

Видима зоряна величина Церери становить 6,64^m — 9,34^m. Стандартна зоряна величина — 3,34^m.

• 1Історія відкриття
• 2Походження назви
• 3Орбіта
• 4Фізичні характеристики
• 5Атмосфера
• 6Дослідження
• 7Див. також
• 8Джерела
• 9Посилання

Джузеппе Піацці

У Палермо, на острові Сицилія, італійський астроном Джузеппе Піацці вже багато років вів спостереження положень зірок для складання зоряного каталогу. Робота наближалася до кінця. 1 січня 1801 року Піацці виявив у сузір’ї Близнят слабку зірочку (~7^m), якої чомусь не було ні в його власному каталозі, ні в каталозі Христиана Майера, що був у розпорядженні Піацці. Наступного вечора виявилося, що зірка має трохи не ті координати, що напередодні: вона зсунулася на 4″ за прямим піднесенням і на 3,5″ за схиленням. На третю ніч з’ясувалося, що помилки немає й що зірка повільно пересувається небосхилом. Піацці стежив за дивною зіркою шість тижнів. Він не помітив ні диска, який мав бути у планети, ні туманного виду, характерного для комет. Потім спостереження було перервано хворобою Піацці. Повернувшись до спостережень, він вже не зміг знайти Цереру, як надалі була названа нова планета.

У той час Карл Фрідріх Гаус розробляв методи обробки астрономічних спостережень. Він спробував визначити еліптичну орбіту нової планети розробленим ним методом (за трьома спостереженнями). Таким чином, Гаус визначив, що орбіта об’єкта лежить між орбітами Марса і Юпітера й що велика піввісь її становить 2,8 а. о. Це була планета, яку шукали відтоді, коли виявилося так зване правило Тіциуса—Боде, за яким відстані планет від Сонця підпорядковуються певній залежності. Із цієї залежності випливало, що між орбітами Марса і Юпітера мала бути ще одна планета, якої астрономи чомусь не спостерігали. Ця залежність і підштовхнула астрономів того часу взятися за пошуки цієї гіпотетичної планети, яку було названо Фаетон. Проте досить слабкий блиск Церери свідчив про те, що розмір цієї планети дуже малий (у порівнянні з іншими планетами Сонячної системи).

Орбіта Церери на фоні орбіт Землі, Марса та Юпітера

Піацці пропонував назвати її «Церера Фердинанда», присвячуючи планету своєму королю. Наполеон хотів назвати планету Юноною. Учитель Піацці Жозеф Лаланд пропонував назвати її ім’ям свого учня. Але в підсумку збереглася назва «Церера» на честь прадавньої римської хтонічної богині продуктивних сил землі, зростання й дозрівання злаків, а також підземного світу, яка насилає на людей безумство. Церера також богиня материнства й шлюбу. Шанувалась як хранителька сільської громади, захисниця врожаю від грабіжників. Згодом вона вважалася тільки богинею злаків і врожаю, мала як така велику шану, особливо серед селян. У III ст. до н. е. Церера зближується з Деметрою. Із Церерою (як і з грецькою Деметрою) пов’язується винахід землеробства й запровадження законів, що залучили людей до цивілізації.

Орбіта Церери лежить між орбітами Марса і Юпітера, подібно до планетних орбіт вона слабкоеліптична (тобто, близька до кола: ексцентриситет — 0,08) і має помірний нахил до площини екліптики (10 °). Велика піввісь орбіти становить 2,76 а.о., відстань у перигелії 2,54 а.о., в афелії — 2,98 а. о. Період обертання навколо Сонця — 4,6 року.

Порівняння розмірів Землі, Місяця та Церери

Церера має форму сфероїда розмірами 965×961×891 км. Її маса становить 9,39× 10²⁰ кг, що становить майже третину всієї маси пояса астероїдів, але разом з тим поступається масі Землі більш ніж у 6000 разів. Значна маса Церери призвела до того, що під дією власної гравітації це небесне тіло набуло форми, близької до кулястої.

Проте на цьому її еволюція не скінчилася і, на відміну від більшості астероїдів, на Церері почалася диференціація внутрішньої структури — важчі породи опускалися до центру, легші підіймалися до поверхні. Таким чином сформувалося кам’яне ядро й мантія з водяного льоду. Виходячи з низької густини Церери, вона містить значну кількість льоду, до 20-30% за масою, що еквівалентно крижаній мантії товщиною 60-100 км. На початковому етапі існування ядро Церери могло розігріватися за рахунок радіоактивного розпаду і, можливо, якась частина крижаної мантії перебувала в рідкому стані. З усього видно, що значна частина поверхні і зараз укрита льодом або якимось різновидом крижаного реголіту, який утворює навіть своєрідні крижані річки^{. За аналогією з крижаними супутниками Юпітера й Сатурна можна припустити, що під дією ультрафіолетового випромінювання Сонця частина води дисоціює й утворює дуже розріджену «атмосферу» Церери. Також залишається невирішеним питання про наявність на Церері зараз або в минулому кріовулканізму.}

На земному небосхилі Церера постає слабкою зіркою 7-ї величини. Видимий диск Церери дуже малий, тому перші подробиці вдалося розгледіти тільки наприкінці XX сторіччя за допомогою орбітального телескопа «Хаббл». На поверхні Церери помітно кілька світлих і темних структур (імовірно, кратерів). Шляхом спостереження за ними вдалося встановити період обертання Церери (9,07 години) і нахил осі обертання до площини орбіти (менш як 4 °). Найяскравіша структура на честь першовідкривача Церери отримала назву «Пьяцца». Можливо, це кратер, що оголив крижану мантію, або навіть кріовулкан. Спостереження в інфрачервоному діапазоні показали, що середня температура поверхні становить 167 °К (-106 °C), у перигелії вона може сягати 240 °К (-33 °C). Радіотелескопом в Аресібо кілька разів проводилося дослідження Церери в радіодіапазоні. За характером відбивання радіохвиль встановлено, що поверхня Церери досить гладенька, мабуть, за рахунок високої еластичності крижаної мантії. Супутників у Церери не виявлено. Принаймні спостереження «Хаббла» виключають існування сателітів розмірами понад 10-20 км.

Нова мапа кольору карликової планети Церери, зроблена космічним апаратом НАСА Dawn, показує різноманітність поверхні цього небесного тіла. Відмінності в морфології та кольорі по всій поверхні вказують на те, що Церера колись була активним небесним тілом^.

Є ознаки того, що Церера має тонку атмосферу з водяної пари, яка утворюється з льодової поверхні планети.

Цей розділ потребує доповнення. (березень 2017)

Гора Ахуна заввишки 4 км на Церері

До 2015 року єдиним способом вивчення Церери залишалися телескопічні спостереження. Регулярно проводилися кампанії зі спостереження покриттів зірок Церерою, по збуреннях у русі сусідніх астероїдів і Марса уточнювалася її маса.

У січні 2014 було повідомлено про знаходження згустків водяної пари навколо Церери за допомогою інфрачервоного телескопа Гершель. Таким чином, Церера стала четвертим тілом Сонячної системи, на якому зафіксована водна активність (після Землі, Енцелада і Європи, гейзери на якій були відкриті трохи раніше, наприкінці 2013 року).

20 квітня 2014 марсохід К’юріосіті зробив перші в історії знімки астероїдів, на яких видно і Цереру, з поверхні Марса^.

Якісно новим етапом у вивченні Церери стала місія АМС Dawn (NASA), який запущено 27 вересня 2007. У 2011 році «Dawn» вийшов на орбіту навколо Вести, і після року на її орбіті полетів до Церери. ^{13 січня 2015 «Dawn» зробив перші докладні знімки поверхні Церери. 6 березня 2015 року апарат вийшов на орбіту Церери для вивчення її протягом наступних 16 місяців. Вивчення Церери дозволить краще зрозуміти історію Сонячної системи. За цей час Dawn зробить фотозйомку поверхні карликової планети, що дозволить створити першу високоточну карту цього небесного тіла.}

23 травня 2015 р. міжпланетна автоматична станція Dawn отримала зображення кратера на поверхні Церери.

16 травня 2015 року автоматична міжпланетна станція Dawn отримала найякісніше на сьогодні зображення таємничих білих плям на поверхні карликової планети Церера^.

30 червня 2016 року основна програма місії космічного апарату Dawn офіційно завершена^.

Дані КА Dawn дозволили уточнити в сторону зменшення масу і розмір Церери. Екваторіальний діаметр Церери становить 963 км, полярний діаметр — 891 км. Маса Церери становить 9,39×10²⁰ кг^.

У 2017 році вчені доповіли, що їм вдалося знайти докази існування архаїчного глобального океану на Церері, завдяки дослідженням місії Dawn.

Китайське національне космічне управління планує доставити в 2020-х роках зразки ґрунту з Церери^.

Назви 17 кратерів на карті висот поверхні Церери (червоні тони — високі ділянки, сині — низькі)

• Список астероїдів (1-100)
• Яскраві плями на Церері
1. Atkinson, Nancy (03-03-2015). . Universe Today. Процитовано 07-03-2015.
2. . оригіналу за 2013-06-24. Процитовано 2010-08-16.
3. …
4. . NASA. оригіналу за 2012-07-04. Процитовано 2011-08-14.
5. Shiga, David. . New Scientist. оригіналу за 2012-07-04. Процитовано 2011-08-07.
6. Space Telescope Science Institute (2009). Hubble 2008: Science year in review. NASA Goddard Space Flight Center. с. 66.
7. Pitjeva, E. V.; , in Kurtz, D. W. (Ed.), Proceedings of IAU Colloquium No. 196: Transits of Venus: New Views of the Solar System and Galaxy, 2004
8. Moomaw, Bruce (2007-07-02). . spaceblooger.com. Архів за 2008-09-29. Процитовано 2007-11-06.
9. Li, Jian-Yang; McFadden, Lucy A.; Parker, Joel Wm. (2006). . Icarus 182 (1): 143–160. Bibcode:. doi:.
12. A’Hearn, Michael F.; Feldman, Paul D. (1992). Water vaporization on Ceres. Icarus 98 (1): 54–60. Bibcode:. doi:.
13. . Space.com 22 January 2014
14. . 21 January 2014. NASA
15. (англ.)
16. . Discovery News. Discovery Channel. 2014-04-25. Процитовано 2014-05-04.(англ.)
17. Вадим Карпусь (06.03.2015). . itc.ua. Процитовано 2015-03-06.
18. — повідомлення ТСН від 6 березня 2015 року.
20. .
21. Tony Greicius (2016). .
22. . Архів за травень 30, 2015. Процитовано грудень 19, 2016.
24. (англ.)
• (рос.)
• (рос.)
• (англ.)
• from keplersdiscovery.com(англ.)
• (англ.)
• (англ.)
• (англ.)
• // Daily Mail online 7 March 2016(англ.)

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Церера (карликова планета)

Це незавершена стаття з астрономії. Ви можете допомогти проєкту,виправивши або дописавши її.

Карликова планета

Телефонуйте:

Вікіпедія

Серпень 18, 2021

Не плутати з Мала планета.

Карликова планета — небесне тіло, що обертається безпосередньо навколо Сонця (тобто, не є супутником іншої планети), має достатню масу, щоб гравітація надала їй гідростатично-рівноважної форми, проте не розчистила околиці своєї орбіти від інших подібних тіл ^{— вони «не домінують» на своїй орбіті. Визначення було ухвалено Міжнародним астрономічним союзом 24 серпня 2006 року на розв’язання проблеми визначення терміну «планета».}

5 карликових планет, визнаних Міжнародним астрономічним союзом

Церера (1801)			Плутон (1930)
Ерида (2005)		Макемаке (2005)		Гаумеа (2004)
5 карликових планет, визнаних МАС: Церера, знята апаратом Dawn. Єдина карликова планета у Поясі астероїдів. Плутон, знятий апаратом New Horizons 13 липня 2015. Ерида та її супутник Дизномія, зняті телескопом Габбл. Макемаке та її супутник S/2015 (136472) 1, зняті телескопом Габбл. Гаумеа та її два супутники Намака і Хіїака, зняті телескопом Габбл.

Карликова планета Церера обертається в головному поясі астероїдів. Макемаке, Плутон, Ерида, Гаумеа належать до поясу Койпера — області Сонячної системи поза орбітою Нептуна, що тягнеться до її зовнішньої межі (близько 55 астрономічних одиниць).

Зміст

• 1Історія
• 2Див. також
• 3Примітки
• 4Джерела

Питання класифікації виникло 2005 року, коли астроном Майк Браун (англ. Mike Brown) разом із колегами відкрили в поясі Койпера об’єкт 2003 UB₃₁₃ розміром більший за Плутон^{. Оскільки Плутон вважався планетою, то нове небесне тіло також мало отримати такий статус. Проте це викликало заперечення деяких астрономів, адже кількість планет у такому випадку мала значно збільшитися. Для розв’язання питання Міжнародним астрономічним союзом було утворено окремий «Комітет визначення планети». Після вивчення питання та обговорення комітет запропонував визначення, згідно з яким планетою слід вважати небесне тіло, що обертається навколо Сонця та під дією власного тяжіння набуло гідростатично рівноважної форми (тобто, форми, близької до кулястої). Визначення було подано на затвердження генеральної асамблеї МАС 16 серпня 2006 року. Відповідно до цього визначення кількість планет сонячної системи мала збільшитися до дванадцяти.}

Однак учасники асамблеї відхилили таку пропозицію. Дискусія тривала ще шість днів і нарешті 24 серпня було ухвалено остаточне рішення, згідно з яким об’єкт Сонячної системи має задовольняти трьом умовам, аби називатися планетою^:

1. Він має обертатися навколо Сонця.
2. Він має бути досить масивним, щоб набути кулястої форми під дією власних гравітаційних сил.
3. На своїй орбіті він має бути «гравітаційною домінантою», тобто, поряд із ним не має бути інших тіл порівнянного розміру, крім його власних супутників або тіл, що перебувають під його гравітаційним впливом.

Плутон не задовольняє третій умові, оскільки його маса становить лише 7 % маси всіх об’єктів на його орбіті. Тому відповідно до рішення МАС Плутон втратив статус планети ^{і його (разом із Церерою, Еридою, Макемаке та Гаумеа) було виділено до окремої категорії карликових планет.}

На статус карликової планети також претендують такі транснептунові об’єкти: Квавар, Іксіон, Седна, Орк, Варуна.

Три великі об’єкти поясу астероїдів (Веста, Паллада, Гігея) можуть бути віднесені до карликових планет, якщо виявиться що їхня форма визначається внутрішньою гідростатичною рівновагою.

Термін «карликова планета» слід відрізняти від поняття «мала планета», як іноді називають астероїди. Офіційно термін «мала планета» більше не використовується, залишаючись даниною історії.

• Плутоїд
• 2018 VG18 — найвіддаленіший відомий астероїд Сонячної системи (станом на 2019 рік).
1. На час відкриття (2005 рік) вважалося, що об’єкт 2003 UB₃₁₃ більший Плутона.
   2010 року їх розміри вважали майже однаковими.
   Після прольоту біля Плутона апарата New Horizons (2015 рік) вважається, що Плутон має трошки більший розмір.
1. . . Архів за 2012-01-28. Процитовано 2010-12-16.
2. . (en). 2006-08-24. Архів за 2008-06-25. Процитовано 2010-12-16.
3. . International Astronomical Union, Press Releases, Prague. 2006-08-16. Архів за 2013-02-03. Процитовано 2012-12-18.
4. Tony Phillips and Amelia Phillips (2006-09-04). (en). Архів за 2013-06-25. Процитовано 2010-12-16.
5. (PDF)

Це незавершена стаття з астрономії. Ви можете допомогти проєкту,виправивши або дописавши її.

Карликова, планета, планета, малого, розміру, Мова, Спостерігати, Редагувати, зміна, цій, версії, очікує, на, перевірку, Стабільну, версію, було, перевірено, березня, 2021, Не, плутати, Мала, планета, небесне, тіло, що, обертається, безпосередньо, навколо, Сон. Karlikova planeta planeta malogo rozmiru Mova Sposterigati Redaguvati 1 zmina u cij versiyi ochikuye na perevirku Stabilnu versiyu bulo perevireno 23 bereznya 2021 Ne plutati z Mala planeta Karlikova planeta nebesne tilo sho obertayetsya bezposeredno navkolo Soncya tobto ne ye suputnikom inshoyi planeti maye dostatnyu masu shob gravitaciya nadala yij gidrostatichno rivnovazhnoyi formi prote ne rozchistila okolici svoyeyi orbiti vid inshih podibnih til 1 voni ne dominuyut na svoyij orbiti Viznachennya bulo uhvaleno Mizhnarodnim astronomichnim soyuzom 24 serpnya 2006 roku na rozv yazannya problemi viznachennya terminu planeta 2 5 karlikovih planet viznanih Mizhnarodnim astronomichnim soyuzom Cerera 1801 Pluton 1930 Erida 2005 Makemake 2005 Gaumea 2004 5 karlikovih planet viznanih MAS Cerera znyata aparatom Dawn Yedina karlikova planeta u Poyasi asteroyidiv Pluton znyatij aparatom New Horizons 13 lipnya 2015 Erida ta yiyi suputnik Diznomiya znyati teleskopom Gabbl Makemake ta yiyi suputnik S 2015 136472 1 znyati teleskopom Gabbl Gaumea ta yiyi dva suputniki Namaka i Hiyiaka znyati teleskopom Gabbl Karlikova planeta Cerera obertayetsya v golovnomu poyasi asteroyidiv Makemake Pluton Erida Gaumea nalezhat do poyasu Kojpera oblasti Sonyachnoyi sistemi poza orbitoyu Neptuna sho tyagnetsya do yiyi zovnishnoyi mezhi blizko 55 astronomichnih odinic Zmist 1 Istoriya 2 Div takozh 3 Primitki 4 DzherelaIstoriya RedaguvatiPitannya klasifikaciyi viniklo 2005 roku koli astronom Majk Braun angl Mike Brown razom iz kolegami vidkrili v poyasi Kojpera ob yekt 2003 UB313 rozmirom bilshij za Pluton Prim 1 Oskilki Pluton vvazhavsya planetoyu to nove nebesne tilo takozh malo otrimati takij status Prote ce viklikalo zaperechennya deyakih astronomiv adzhe kilkist planet u takomu vipadku mala znachno zbilshitisya Dlya rozv yazannya pitannya Mizhnarodnim astronomichnim soyuzom bulo utvoreno okremij Komitet viznachennya planeti Pislya vivchennya pitannya ta obgovorennya komitet zaproponuvav viznachennya zgidno z yakim planetoyu slid vvazhati nebesne tilo sho obertayetsya navkolo Soncya ta pid diyeyu vlasnogo tyazhinnya nabulo gidrostatichno rivnovazhnoyi formi tobto formi blizkoyi do kulyastoyi Viznachennya bulo podano na zatverdzhennya generalnoyi asambleyi MAS 16 serpnya 2006 roku 3 4 Vidpovidno do cogo viznachennya kilkist planet sonyachnoyi sistemi mala zbilshitisya do dvanadcyati Odnak uchasniki asambleyi vidhilili taku propoziciyu Diskusiya trivala she shist dniv i nareshti 24 serpnya bulo uhvaleno ostatochne rishennya zgidno z yakim ob yekt Sonyachnoyi sistemi maye zadovolnyati trom umovam abi nazivatisya planetoyu 2 5 Vin maye obertatisya navkolo Soncya Vin maye buti dosit masivnim shob nabuti kulyastoyi formi pid diyeyu vlasnih gravitacijnih sil Na svoyij orbiti vin maye buti gravitacijnoyu dominantoyu tobto poryad iz nim ne maye buti inshih til porivnyannogo rozmiru krim jogo vlasnih suputnikiv abo til sho perebuvayut pid jogo gravitacijnim vplivom Pluton ne zadovolnyaye tretij umovi oskilki jogo masa stanovit lishe 7 masi vsih ob yektiv na jogo orbiti Tomu vidpovidno do rishennya MAS Pluton vtrativ status planeti 2 i jogo razom iz Cereroyu Eridoyu Makemake ta Gaumea bulo vidileno do okremoyi kategoriyi karlikovih planet Na status karlikovoyi planeti takozh pretenduyut taki transneptunovi ob yekti Kvavar Iksion Sedna Ork Varuna Tri veliki ob yekti poyasu asteroyidiv Vesta Pallada Gigeya mozhut buti vidneseni do karlikovih planet yaksho viyavitsya sho yihnya forma viznachayetsya vnutrishnoyu gidrostatichnoyu rivnovagoyu Termin karlikova planeta slid vidriznyati vid ponyattya mala planeta yak inodi nazivayut asteroyidi Oficijno termin mala planeta bilshe ne vikoristovuyetsya zalishayuchis daninoyu istoriyi Div takozh RedaguvatiPlutoyid 2018 VG18 najviddalenishij vidomij asteroyid Sonyachnoyi sistemi stanom na 2019 rik Primitki Redaguvati Na chas vidkrittya 2005 rik vvazhalosya sho ob yekt 2003 UB313 bilshij Plutona 2010 roku yih rozmiri vvazhali majzhe odnakovimi Pislya prolotu bilya Plutona aparata New Horizons 2015 rik vvazhayetsya sho Pluton maye troshki bilshij rozmir Dzherela Redaguvati Karlikovi planeti Golovna astronomichna observatoriya NAN Ukrayini Arhiv originalu za 2012 01 28 Procitovano 2010 12 16 a b v Definition of a Planet in the Solar System International Astronomical Union en 2006 08 24 Arhiv originalu za 2008 06 25 Procitovano 2010 12 16 The IAU draft definition of planet and plutons International Astronomical Union Press Releases Prague 2006 08 16 Arhiv originalu za 2013 02 03 Procitovano 2012 12 18 Tony Phillips and Amelia Phillips 2006 09 04 Much Ado about Pluto en Arhiv originalu za 2013 06 25 Procitovano 2010 12 16 Lagodna D O Kobzar O O Planeti v sonyachnij sistemi ta poza neyu Stan problemi UDK 52 372 8 PDF Ce nezavershena stattya z astronomiyi Vi mozhete dopomogti proyektu vipravivshi abo dopisavshi yiyi Otrimano z https uk wikipedia org w index php title Karlikova planeta amp oldid 32341416, Вікіпедія, Українська, Україна, книга, книги, бібліотека, стаття,

читати

, завантажити, безкоштовно, безкоштовно завантажити, mp3, відео, mp4, 3gp, jpg, jpeg, gif, png, малюнок, музика, пісня, фільм, книга, гра, ігри

Пояс астероїдів

По́яс астеро́їдів — область Сонячної системи, розташована між орбітами Марса і Юпітера, яка є місцем скупчення великої кількості об’єктів різних розмірів, переважно неправильної форми, що називаються астероїдами або малими планетами.

Схема розташування поясу астероїдів у Сонячній системі

Сонце Троянці Юпітера Орбіти планет

Головний пояс Гільди[en] Навколоземні об’єкти

Цю область також часто називають головним поясом астероїдів ^{або просто головним поясом, підкреслюючи тим самим її відмінність від інших подібних областей скупчення малих планет, таких як пояс Койпера за орбітою Нептуна, а також скупчення об’єктів розсіяного диска і хмари Оорта.}

Вислів «пояс астероїдів» увійшов до вжитку на початку 1850-х років^{. Перше використання цього терміну пов’язують з іменем Александра фон Гумбольдта і його книгою «Cosmos: A Sketch of a Physical Description of the Universe».}

Сумарна маса головного поясу становить близько 4 % від маси Місяця. Більш ніж половину її зосереджено в чотирьох найбільших об’єктах: Церері, 2 Палладі, 4 Весті та 10 Гігеї. Їхній середній діаметр становить близько 400 км, а найбільший з них, Церера, єдина в головному поясі карликова планета, має діаметр понад 950 км і масу, яка вдвічі перевищує сумарну масу Паллади та Вести^{. Але більшість астероїдів, яких налічується кілька мільйонів, є значно меншими, аж до кількох десятків метрів. При цьому астероїди настільки сильно розсіяні в цій області космічного простору, що жоден космічний апарат, який через неї пролітав, не був пошкоджений.}

Причина такого складу поясу астероїдів полягає в тому, що він почав формуватися безпосередньо поблизу Юпітера, гравітаційне поле якого постійно вносило значні збурення в орбіти планетозималей. Отримуваний від Юпітера надлишок орбітальної енергії призводив до жорсткіших зіткнень цих тіл між собою, що перешкоджало їх злипанню в протопланету і її подальшому укрупненню.

В результаті більшість планетозималей виявилися роздробленими на численні дрібні фрагменти, більша частина з яких або була викинута за межі Сонячної системи, чим пояснюється низька щільність поясу астероїдів, або перейшла на витягнуті орбіти, по яких вони, потрапляючи у внутрішню область Сонячної системи, зіштовхувалися з планетами земної групи; цей феномен отримав назву пізнього важкого бомбардування.

Зіткнення між астероїдами відбувалися і після цього періоду, що призводило до появи численних сімей астероїдів — груп тіл з подібними орбітами та хімічним складом, в які входить значна кількість астероїдів, а також до утворення дрібного космічного пилу, який формує зодіакальне світло.

Крім цього, гравітація Юпітера також створює області нестійких орбіт, в яких через резонанси з Юпітером практично відсутні астероїди. Астероїд, який потрапляє туди, за відносно короткий час викидається з цієї орбіти за межі Сонячної системи або поповнює популяцію астероїдів, що перетинають орбіти внутрішніх планет. Наразі астероїдів у таких областях практично не залишилося, але орбіти багатьох невеликих астероїдів продовжують повільно змінюватися під впливом інших факторів.

Головною рисою, яка характеризує окремі астероїди, є їхній спектр, за яким можна робити висновок про хімічний склад цих тіл. У головному поясі, в залежності від хімічного складу, виділені три основні спектральні класи астероїдів: вуглецеві (клас C), силікатні (клас S) і металічні або залізні (клас M). Всі ці класи астероїдів, особливо металічні, є цікавими для космічної індустрії в цілому і промислового освоєння астероїдів зокрема.

• 1Історія вивчення астероїдів
  • 1.1Правило Тіціуса — Боде
  • 1.2Відкриття Церери
  • 1.3Відкриття Паллади та інших астероїдів
• 2Дослідження
• 3Походження
  • 3.1Формування
  • 3.2Еволюція
• 4Орбіти й обертання
  • 4.1Вплив ефекту Ярковського
  • 4.2Проміжки Кірквуда
• 5Сім’ї та групи астероїдів
  • 5.1Сім’ї на границях головного поясу
  • 5.2Молоді сім’ї
• 6Зіткнення
  • 6.1Пил
  • 6.2Метеорити
• 7Фізичні характеристики
  • 7.1Розміри та маса
  • 7.2Склад
• 8Комети головного поясу
• 9Найбільші об’єкти поясу астероїдів
  • 9.1Церера
  • 9.2Веста
  • 9.3Паллада
  • 9.4Гігея
• 10Астероїди як джерела ресурсів
• 11Див. також
• 12Примітки
• 13Література
• 14Посилання

Правило Тіціуса — Боде

Докладніше: Визначення планети та Правило Тіциуса — Боде

Італійський астроном Джузеппе Піацці, що відкрив Цереру, яка спочатку вважалася планетою, потім протягом двох сотень років просто великим астероїдом і, нарешті, остаточно була визначена в статусі як карликова планета

Своєрідною передісторією початку вивчення поясу астероїдів можна вважати відкриття правила Тіціуса — Боде — залежності, яка наближено описує відстані планет від Сонця. {i-2}},

деi{\displaystyle i\,\!} — порядковий номер планети (при цьому для Меркурія слід задатиi=−∞{\displaystyle i=-\infty }, аi=5{\displaystyle i=5} не відповідає жодній відомій планеті).

Вперше воно було сформульоване й опубліковане німецьким фізиком і математиком Йоганном Тіціусом ще в 1766 році^{, але, попри те, що воно було справедливим для всіх шести відомих на той час планет (від Меркурія до Сатурна), правило довго не привертало уваги. Так продовжувалося до 1781-го року, доки не був відкритий Уран, велика піввісь орбіти якого точно відповідала передбаченій цією формулою. Після цього Йоганн Елерт Боде висловив припущення про можливість існування п’ятої від Сонця планети між орбітами Марса та Юпітера, яка, відповідно до цього правила, повинна була розташовуватися на відстані 2,8 а. о. і при цьому досі не була виявлена. Відкриття Церери у січні 1801 року, причому саме на вказаній відстані від Сонця, посилило довіру астрономів до правила Тіціуса — Боде, яка зберігалася аж до відкриття Нептуна.}

Відкриття Церери

Першим пошуки планети між Марсом і Юпітером ще в 1787 році почав барон Франц Ксавер^[en]. Але після кількох років невдалих спостережень він зрозумів, що потребує допомоги інших астрономів, тому у вересні 1800 року зібрав групу з 24 вчених для спільних пошуків планети, створивши подобу неформального клубу під назвою «Товариство Лілієнталю». Однак найбільш відомою ця група була як «Himmelspolizei», або «небесна поліція». Найвідомішими її членами були Вільям Гершель, Шарль Мессьє і Генріх Ольберс^{. Вони поділили зодіакальну частину неба поблизу екліптики на 24 частини (за кількістю астрономів), надавши кожному зодіакальну область шириною 15° для пошуку планети. Завданням групи був опис координат всіх зірок в області зодіакальних сузір’їв на певний момент. В наступні ночі перевірялися координати та виділялися об’єкти, які зміщувалися на більшу відстань. Передбачуване зміщення шуканої планети повинно було становити близько 30 кутових секунд за годину, і його було легко помітити.}

Незважаючи на зусилля «небесної поліції», планета була випадково виявлена людиною, яка не перебувала в клубі — італійським астрономом з університету Палермо в Сицилії Джузеппе Піацці, який спостерігав її в ніч на 1 січня 1801 року. Складаючи повний каталог зір із сузір’я Тельця, він виявив маленьку точку світла, яка рухалася на фоні зір. Наступні спостереження підтвердили, що вона є не зіркою, а новим об’єктом Сонячної системи. Спочатку Піацці прийняв її за комету, але відсутність коми наштовхнуло його на думку, що цей об’єкт може бути планетою^{. Вона розташовувалася на відстані 2,77 а. о. від Сонця, що майже точно відповідало передбаченням правила Тіціуса — Боде. Піацці назвав планету Церера, на честь римської богині врожаю і покровительки Сицилії.}

Невдовзі після виявлення об’єкт було втрачено. Але завдяки складним обчисленням, виконаним всього за кілька годин 24-річним Карлом Гаусом за новим, розробленим ним методом (метод найменших квадратів), йому вдалося вказати місце, де шукати Цереру, і незабаром вона була знову виявлена.

Відкриття Паллади та інших астероїдів

Через п’ятнадцять місяців, 28 березня 1802 року, Генріх Ольберс відкрив другий великий об’єкт у цій же області Сонячної системи, який отримав назву Паллада. Її велика піввісь була приблизно такою ж, як у Церери, але ексцентриситет і нахил сильно відрізнялися від аналогічних параметрів Церери. Обидва відкриті тіла, на відміну від інших планет, навіть в найсильніші телескопи того часу виглядали як точки світла, розгледіти їхні диски не вдавалося, і якби не їхній швидкий рух, то їх не можна було б відрізнити від зірок. Тому 6 травня 1802 року після вивчення характеру і розміру цих двох нових об’єктів Вільям Гершель запропонував класифікувати їх як окремий клас об’єктів, названий ним «астероїди», від грец.αστεροειδής, що означає «зіркоподібний»^{. Визначення спеціально було вибране дещо неоднозначним, щоб воно було «достатньо широким для покриття всіх відомих майбутніх відкриттів». Однак, незважаючи на зусилля Гершеля ввести цей новий термін, протягом декількох десятиліть астрономи продовжували називати нові відкриті об’єкти «планетами». Так, Церера називалася планетою аж до 1860-х років, коли вона все ж була віднесена до класу астероїдів, в якому і перебувала до 2006 року, доки разом з Плутоном і деякими іншими транснептуновими об’єктами не була переведена до карликових планет. Але зі збільшенням кількості відкритих астероїдів система їх класифікації та позначення ставала все більш громіздкою, і на початку 1850-х за пропозицією Александра фон Гумбольдта вони були виключені зі складу планет і поступово все частіше почали називатися астероїдами.}

Слід зазначити, що австрійський астроном Йозеф Літтров запропонував ще одне, набагато інформативніше найменування — «зенареїд». Утворена від грецьких імен Юпітера і Марса (Зевс і Арей), назва вказувала на розташування поясу астероїдів між орбітами цих двох планет. Однак термін спізнився: нові тіла вже були названі іншим словом, до того ж термін «зенареїд» був дещо громіздким і химерним. Тому в науку він так і не увійшов, і лише іноді зустрічається в старій німецькій астрономічній літературі^.

До 1807 року було відкрито ще два об’єкти, які отримали назви Юнона і Веста^{. Але на цьому відкриття і скінчилися. Почалася епоха наполеонівських війн, яка стала своєрідним закінченням першого історичного етапу в історії пошуку астероїдів. Відшукати нові астероїди ніяк не вдавалося, і більшість астрономів, вирішивши, що їх більше немає, припинила дослідження. Однак Карл Людвиг Генке проявив наполегливість, в 1830 році відновивши пошук нових астероїдів, і в 1845 році виявив Астрею — перший за 38 років новий астероїд. А ще менш ніж через два роки була відкрита Геба. Після цього до пошуків долучилися й інші астрономи по всьому світу, і відкриття нових астероїдів пішло прискореними темпами — не менше одного за рік. У міру вдосконалення телескопів темпи відкриття астероїдів неперервно зростали, і вже до середини 1868 року їх налічувалося більше сотні.}

Коли стало зрозуміло, що, крім Церери, приблизно на тій же відстані від Сонця розташовується багато інших менших тіл, щоб якось пояснити це з позиції правила Тіціуса — Боде, була висунута гіпотеза про планету, яка раніше розташовувалася на цій орбіті^[en], гіпотетичну планету Фаетон, яка на ранніх етапах формування Сонячної системи зруйнувалася так, що її уламками стали астероїди, які сформували Пояс астероїдів. Згодом ця гіпотеза була спростована, оскільки виявилося, що через гравітаційний вплив Юпітера на даній відстані від Сонця досить велике тіло утворитися просто не може.

Відомі «мисливці за астероїдами» того часу

Джон Рассел Гайнд Аннібале де Гаспаріс Роберт Лютер Герман Гольдшмідт Жан Шакорнак

Джеймс Фергюсон Норман Поґсон Ернст Темпель Джеймс Вотсон Христіан Петерс

Альфонс Бореллі Йоганн Паліза Поль і Проспер Анрі[en] Огюст Шарлуа Жером Коджа

З відкриттям Нептуна в 1846 році правило Тіціуса — Боде було повністю дискредитованим в очах вчених, оскільки велика піввісь даної планети сильно відрізнялася від передбаченої правилом^.

Планета	i	k	Радіус орбіти (а. о.)
			за правилом	фактичний
Меркурій	−1	0	0,4	0,39
Венера	0	1	0,7	0,72
Земля	1	2	1,0	1,00
Марс	2	4	1,6	1,52
Пояс астероїдів	3	8	2,8	в серед. 2,2—3,6
Юпітер	4	16	5,2	5,20
Сатурн	5	32	10,0	9,54
Уран	6	64	19,6	19,22
Нептун	випадає			30,06
Плутон	7	128	38,8	39,5
Ерида	8	256	77,2	67,7

Новий етап у вивченні астероїдів почався з застосуванням у 1891 році Максом Вольфом методу астрофотографії для пошуку нових астероїдів^{. Він полягав у тому, що на фотографіях з довгим періодом експонування астероїди залишали короткі світлі лінії, в той час як зорі залишалися точками завдяки тому, що телескоп повертається вслід за обертанням небесної сфери. Цей метод значно прискорив виявлення нових астероїдів у порівнянні з методами візуального спостереження, які використовувалися раніше: Макс Вольф сам виявив 248 астероїдів, починаючи з астероїда 323 Брюсія, в той час як до нього за кілька десятиліть їх було виявлено трохи більше 300.}

Перша тисяча астероїдів була виявлена вже до жовтня 1921 року, 10 000 до 1981^{, до 2000 року кількість відкритих астероїдів перевищила 100 000, а станом на 6 вересня 2011 року кількість нумерованих астероїдів становила вже 285 075.}

Відомо, що пояс астероїдів містить набагато більшу їх кількість, ніж відомо зараз (усе залежить від того, наскільки малі тіла можна називати астероїдами). Однак, оскільки сучасні системи пошуку нових астероїдів дозволяють виявляти їх цілком автоматично практично без участі людини, більшість вчених не займається їх пошуком, називаючи астероїди «космічним сміттям», яке зосталося після формування Сонячної системи. Наразі велика увага приділяється лише астероїдам, потенційно небезпечним для Землі. Вони називаються астероїдами, які зближуються із Землею, і входять в групу навколоземних об’єктів, до яких також належать деякі комети та метеороїди.

Політ космічного апарату Dawn до астероїдів 4 Веста (зліва) і Церера (справа)

Першим космічним апаратом, що пролетів через пояс астероїдів, став «Піонер-10», який долетів до області головного поясу 16 липня 1972 року. В той час ще існувала занепокоєність з приводу можливості зіткнення апарату з одним із невеликих астероїдів, однак з того часу на шляху до зовнішніх планет через пояс астероїдів без усіляких інцидентів пролетіло вже 9 космічних апаратів.

Апарати «Піонер-11», «Вояджер-1» і «Вояджер-2», а також зонд «Улісс» пролітали через пояс без запланованих чи випадкових зближень з астероїдами. Апарат «Галілео» став першим космічним апаратом, який зробив знімки астероїдів. Першими сфотографованими об’єктами стали астероїд 951 Гаспра в 1991 році та астероїд 243 Іда в 1993 році. Після цього в НАСА була прийнята програма, згідно з якою будь-який апарат, який пролітає через пояс астероїдів, повинен, якщо є така можливість, пролетіти повз який-небудь астероїд. В наступні роки космічними зондами та апаратами були отримані зображення ряду малих об’єктів, таких як 253 Матільда в 1997 році з апарату NEAR Shoemaker, 2685 Мазурський у 2000 році з «Кассіні»^[ru], 5535 Аннафранк у 2002 році з «Стардаст», 132524 APL в 2006 з зонда «Нові горизонти», 2867 Штейнс у 2008 році та 21 Лютеція у 2010 році з «Розетти»^.

Більшість зображень астероїдів головного поясу, переданих космічними апаратами, отримані в результаті короткого прольоту зондів поблизу астероїдів на шляху до основної цілі місії. Для детального вивчення астероїдів відправляли лише два апарати: NEAR Shoemaker, який досліджував 433 Ерос і Матільду^{, а також «Хаябуса», головною метою якого було вивчення 25143 Ітокава. Апарат протягом тривалого часу вивчав поверхню астероїда і навіть, вперше в історії, доставив частинки ґрунту з його поверхні.}

27 вересня 2007 року до найбільших астероїдів Вести та Церери було відправлено автоматичну міжпланетну станцію Dawn. Апарат досягнув Вести 16 липня 2011 року і вийшов на її орбіту. Після вивчення астероїда протягом пів року він вирушив до Церери, якої досягнув у 2015 році. Якщо зонд буде продовжувати працювати й після вивчення цих двох астероїдів, то можливе розширення його місії для дослідження Паллади^.

Діаграма розподілу астероїдів головного поясу в залежності від нахилу орбіти і розміру великої півосі. Червоний — центральні області, блакитний — периферія

Формування

Дослідники космосу висловлювали різні припущення про причини великої концентрації астероїдів у порівняно вузькому просторі міжпланетного середовища між орбітами Марса і Юпітера.

Найбільшу популярність серед панівних у XIX столітті гіпотез про походження тіл поясу астероїдів отримала гіпотеза, висунута в 1802 році, невдовзі після виявлення Паллади, німецьким вченим Генріхом Ольберсом. Він припустив, що Церера і Паллада можуть бути фрагментами гіпотетичної планети Фаетон, яка колись існувала між орбітами Марса і Юпітера і була зруйнована в результаті зіткнення з кометою багато мільйонів років тому^.

Однак наступні дослідження спростовують цю гіпотезу. Аргументами проти є дуже велика кількість енергії, яка необхідна для того, щоб зруйнувати цілу планету, вкрай мала сумарна маса всіх астероїдів головного поясу, яка складає лише 4 % маси Місяця, і практична неможливість формування великого об’єкта типу планети в області Сонячної системи, яка зазнає сильних гравітаційних збурень від Юпітера. Суттєві відмінності хімічного складу астероїдів також виключають можливість їх походження з одного тіла^{. Скоріш за все, пояс астероїдів є не зруйнованою планетою, а планетою, яка так і не змогла сформуватися через гравітаційний вплив Юпітера і, меншою мірою, інших планет-гігантів.}

Протопланетний диск навколо зорі в уяві художника

В цілому формування планет і астероїдів Сонячної системи близьке до опису цього процесу в небулярній гіпотезі, згідно з якою 4,5 млрд років тому хмари міжзоряного газу і пилу під дією гравітації утворили протопланетний диск, який обертався, і в якому відбувалися ущільнення і конденсація речовини диска. Протягом перших кількох мільйонів років історії Сонячної системи, внаслідок турбулентних та інших нестаціонарних явищ, в результаті злипання при взаємних зіткненнях дрібних частинок замерзлого газу і пилу виникали згустки речовини. Цей процес отримав назву акреції. Взаємні непружні зіткнення, разом зі зростаючою в міру збільшення їхніх розмірів та маси гравітаційною взаємодією, викликали збільшення швидкості росту згустків. Потім згустки речовини притягували навколишні пил і газ, а також інші згустки, об’єднуючись в планетозималі, з яких згодом утворилися планети^.

Зі збільшенням відстані від Сонця зменшувалася середня температура газопилової речовини, і, відповідно, змінювався її загальний хімічний склад. Кільцева зона протопланетного диска, з якого згодом сформувався головний пояс астероїдів, опинилася поблизу межі конденсації летких сполук, зокрема, водяної пари. Саме це і є причиною утворення в цьому місці поясу астероїдів замість повноцінної планети. Близькість цієї границі призвела до випереджуючого зростання зародку Юпітера, який розташовувався поряд і став центром акумуляції Гідрогену, Азоту, Карбону та їхніх сполук, які покидали більш розігріту центральну частину Сонячної системи.

Потужні гравітаційні збурення з боку зародку Юпітера, який швидко зростав, перешкоджали утворенню в поясі астероїдів достатньо великого протопланетного тіла^{. Процес акумуляції речовини там зупинився в той момент, коли встигли сформуватися лише декілька десятків планетозималей допланетного розміру (близько 500—1000 км), які потім почали дробитися при зіткненнях, внаслідок швидкого зростання їхніх відносних швидкостей (від 0,1 до5 км/с). Причина їхнього зростання полягає в орбітальних резонансах, а саме, в так званих проміжках Кірквуда, які відповідають орбітам, періоди обертання на яких співвідносяться з періодом обертання Юпітера як цілі числа (4:1, 3:1, 5:2).}

На таких орбітах зближення з Юпітером відбувається найчастіше і його гравітаційний вплив є максимальним, тому астероїди там практично відсутні. Між орбітами Марса і Юпітера розташовується декілька зон таких резонансів, більш-менш сильних. На певному етапі свого формування Юпітер почав мігрувати у внутрішню частину Сонячної системи, в результаті ці резонанси пройшли по всьому поясу, вносячи збурення в орбіти астероїдів та збільшуючи швидкість їхнього руху^{. При цьому протоастероїди зазнавали численних зіткнень, і не лише між собою, але і з тілами, які вторгалися у пояс астероїдів із зон Юпітера, Сатурна і більш далекої периферії Сонячної системи. До цього поступове зростання батьківських тіл астероїдів було можливий завдяки їхнім невеликим відносним швидкостям (до0,5 км/с), коли зіткнення об’єктів закінчувалися її об’єднанням, а не дробленням. Збільшення ж потоку тіл, які вкидалися в пояс астероїдів Юпітером і Сатурном, призвело до того, що відносні швидкості батьківських тіл астероїдів значно зросли (до3—5 км/с) і стали хаотичнішими, що зробило процес подальшого збільшення тіл неможливим. Процес акумуляції батьківських тіл астероїдів змінився процесом їх фрагментації при взаємних зіткненнях, і можливість формування великої планети на даній відстані від Сонця назавжди зникла.}

Вважається, що в результаті гравітаційних збурень більша частина матеріалу головного поясу була розсіяна протягом перших двох мільйонів років з моменту його утворення, залишивши менш ніж 0,1 % речовини від початкової маси, якої, згідно з результатами комп’ютерного моделювання, могло б вистачити для утворення планети з масою Землі^{. Цілком можливо, що деякі з цих астероїдів могли зберегтися в поясі Койпера або серед крижаних тіл хмари Оорта, але значна частина, ймовірно, була просто викинута за межі Сонячної системи.}

Еволюція

З моменту утворення з первинної туманності більшість астероїдів зазнало значних змін, причиною яких були значне нагрівання протягом перших кількох мільйонів років після їх утворення, дифференциація надр у крупних планетозималях і дроблення останніх на окремі дрібніші фрагменти, плавлення поверхні в результаті ударів мікрометеоритів і вплив процесів космічного вивітрювання, які відбувалися під дією сонячної радіації протягом усієї історії Сонячної системи^{. Незважаючи на це, багато вчених продовжують вважати їх залишками планетозималей і сподіваються знайти в них первинну речовину, з якої складалася газопилова хмара і яка могла зберегтися всередині астероїдів, інші вважають, що з моменту утворення астероїди зазнали занадто серйозних змін.}

При цьому область газопилової хмари, з якої утворилися астероїди, внаслідок свого доволі специфічного розташування, виявилася вельми неоднорідною за складом, в залежності від відстані до Сонця: з віддаленням від Сонця (в області від 2,0 до3,5 а. о.) відносний вміст в ній найпростіших силікатних сполук різко зменшувався, а вміст легких летких сполук, зокрема, води, навпаки, зростав. При цьому багато батьківських тіл сучасних астероїдів перебували в частково або повністю розплавленому стані. Принаймні ті з них, які містити високий відсоток силікатних сполук і перебували ближче до Сонця, вже були розігрітими та зазнали гравітаційної диференціації надр (розшарування речовини на більш щільну і менше щільну), а деякі з них і взагалі могли пережити періоди активного вулканізму та сформувати океани магми на поверхні, подібні до морів на Місяці. Джерелом розігріву могли бути або розпад радіоактивних ізотопів, або дія індукційних струмів, наведених в речовині цих тіл потужними потоками заряджених частинок з молодого та активного Сонця.

Батьківськими тілами астероїдів (протоастероїдами), які з якихось причин збереглися до наших днів, є такі найбільші астероїди, як Церера і 4 Веста. В процесі гравітаційної диференціації протоастероїдів, які зазнали нагрівання, достатнього для плавлення їхньої силікатної речовини, в них виділилися металічні ядра і легші силікатні оболонки, а в деяких випадках (наприклад, у Вести) навіть базальтова кора, як у планет земної групи. Однак, оскільки речовина в зоні астероїдів містила значну кількість летких сполук, її середня температура плавлення була відносно низькою. Як було показано з допомогою математичного моделювання і чисельних розрахунків, для такої силікатної речовини вона могла бути в діапазоні500—1000 °C. Настільки низька температура в поєднанні з невеликими розмірами астероїдів забезпечила швидке остигання протоастероїдів, в результаті, згідно з розрахунками, період розплавлення цих тіл міг тривати не більше, ніж декілька мільйонів років^{. Вивчення кристалів цирконію, знайдених у серпні 2007 року в антарктичних метеоритах, які, ймовірно, походять з Вести, підтверджує, що її речовина перебувала в розплавленому стані зовсім недовго за геологічними мірками.}

Міграція Юпітера у внутрішню частину Сонячної системи, яка почалася майже одночасно з цими процесами та, як наслідок, орбітальні резонанси, які пройшлись по поясу астероїдів, призвели до того, що тільки що сформовані протоастероїди, які пройшли диференціацію надр, почали сходити з орбіт і зіштовхуватися між собою. При відносних швидкостях близько декількох кілометрів за секунду зіткнення тіл, які складалися з кількох силікатних оболонок з різною механічною міцністю (чим більше у твердій речовині міститься металів, тим вона міцніша), призводили до «здирання» і дроблення до дрібних фрагментів, у першу чергу, найменш міцних зовнішніх силікатних оболонок, що призвело до появи великої кількості нових астероїдів, але значно менших розмірів.

Однак надовго ці фрагменти, як, зрештою, і більші тіла, в головному поясі не затримувалися, а були розсіяні та здебільшого викинуті за межі головного поясу. Основним механізмом подібного розсіювання міг бути орбітальний резонанс із Юпітером. Резонанси 4:1 і 2:1 на відстанях 2,06 і 3,27 а. о. можна вважати, відповідно, внутрішньою і зовнішньою границями головного поясу, за межами яких кількість астероїдів різко падає. Орбіти астероїдів, які потрапляють в область резонансу, стають вкрай нестабільними, тому астероїди в достатньо короткий термін викидаються з цих орбіт і переходять на стабільніші або взагалі покидають Сонячну систему. Більшість астероїдів, які потрапили на ці орбіти, були розсіяні або Марсом, або Юпітером^{. Астероїди сім’ї Угорщини[en], які розташовуються всередині резонансу 4:1, і сім’ї Кібели[en] на зовнішній границі поясу захищені від розсіювання високим нахилом орбіти.}

Однак, як показує чисельне моделювання зіткнень силікатних тіл астероїдних розмірів, багато з існуючих сьогодні астероїдів після взаємних зіткнень могли реакумулювати, тобто об’єднатися з фрагментів, які залишилися, і тим самим бути не монолітними тілами, а рухомими купами щебеню.

Подібні зіткнення також могли призвести до утворення у ряду астероїдів гравітаційно пов’язаних з ними невеликих супутників. Ця гіпотеза, хоча і викликала гарячі дискусії серед вчених в минулому, була підтверджена, зокрема, спостереженнями за специфічною зміною блиску астероїдів, а потім і напряму, на прикладі астероїда 243 Іда. З допомогою космічного апарату «Галілео» 28 серпня 1993 року вдалося отримати зображення цього астероїда разом з його супутником (який пізніше назвали Дактилем). Розмір Іди58 × 23 км, Дактиля — 1,5 км, відстань між ними 85 км.

Коли міграція Юпітера припинилася і орбіти астероїдів стабілізувалися, кількість зіткнень між астероїдами різко зменшилася, в результаті протягом більшої частини історії головного поясу розподіл розмірів астероїдів в ньому залишався відносно стабільним^.

Цікаво, що коли пояс астероїдів лише почав формуватися, на відстані2,7 а. о. від Сонця утворилася так звана «снігова лінія», де максимальна температура на поверхні астероїда не перевищувала температуру танення льоду. В результаті на астероїдах, які формувалися за межами цієї лінії, змогла конденсуватися вода у вигляді льоду, що призвело до появи астероїдів з високим вмістом льоду на поверхні^.

Одним з різновидів таких астероїдів стали комети головного поясу, про відкриття яких було оголошено у 2006 році. Вони розташовуються у зовнішній частині головного поясу за межами снігової лінії. Цілком можливо, що саме ці астероїди могли бути джерелом води в земних океанах, потрапивши на Землю під час кометного бомбардування, оскільки ізотопний склад речовини комет із хмари Оорта не відповідає розподілу ізотопів у воді земної гідросфери^.

Діаграма розподілу астероїдів в залежності від ексцентриситету і великої півосі (центр поясу показаний червоним, периферія — синім)

Астероїди рухаються по орбітах навколо Сонця в тому ж напрямку, що і планети. Залежно від величини великої півосі, їх період обертання коливається від 3,5 до 6 років. Більшість астероїдів, як видно з діаграми справа, рухається по орбітах з ексцентриситетом не більше 0,4, але існує чимало астероїдів, які рухаються по сильно витягнутих орбітах з ексцентриситетом до 0,6, наприклад, як у астероїда 944 Гідальго і вище. Нахил орбіти типового астероїда не перевищує 30°, хоча тут також є свої рекордсмени: астероїд 945 Барселона, нахил орбіти якого становить 32,8°. Для основної маси астероїдів середнє значення нахилу орбіти становить не більше 4° і ексцентриситету близько 0,07^.

Область простору, яка розташовується між двома орбітальними резонансами 4:1 і 2:1, що відповідає орбітальним відстаням 2,06 і3,27 а. о., іноді називається ядром поясу астероїдів і містить до 93,4 % усіх нумерованих астероїдів. Вона включає в себе астероїди з ексцентриситетом не більше 0,33 і нахилом менше ніж 20°, великі півосі яких лежать у вказаних вище межах^.

Поверхня більшості астероїдів діаметром понад 100 м, ймовірно, покрита товстим шаром роздробленої породи та пилу, які утворилися при падінні метеоритів чи зібрані в процесі руху по орбіті^{. Вимірювання періодів обертання астероїдів навколо власної осі показали, що існує верхня межа швидкостей обертання для відносно великих астероїдів діаметром понад 100 м, яка становить 2,2 години. В астероїдах, які обертаються швидше, сили інерції, що виникають в результаті обертання, починають перевищувати силу тяжіння, через що ніщо не може утриматися на поверхні такого астероїда. Увесь пил і щебінь, які утворюються на його поверхні при падінні метеоритів, одразу ж викидаються в навколишній простір. Однак астероїд, який є твердим суцільним тілом, а не просто «купою каміння», через існування сил зчеплення, які діють всередині нього, в принципі, може обертатися і з більшою швидкістю.}

Вплив ефекту Ярковського

Докладніше: Ефект Ярковського

Ефект Ярковського:
1.Теплове випромінювання астероїда
2. Обертання астероїда
2.1 Поверхня, освітлювана вдень
3. Орбіта астероїда
4.Теплове випромінюванняСонця

Хоча орбітальні резонанси з Юпітером є найпотужнішим і найефективнішим способом зміни орбіт астероїдів, існують і інші механізми зміщення астероїдів з їхніх початкових орбіт. Одним з таких механізмів є ефект Ярковського.

Він був передбачений російським вченим XIX століття І. О. Ярковським^[ru] і полягає в можливості зміни орбіти тіла в космічному просторі під дією тиску сонячного світла. Він висловив припущення, що сонячне світло здатне нести невеликий імпульс, який передається космічному тілу при поглинанні ним світла. А нерівномірність теплового випромінювання нагрітої та охолодженої сторін призводить до створення слабкого реактивного імпульсу, значення якого достатньо для повільної зміни великої півосі орбіт невеликих маломасивних астероїдів^.

При цьому прямі сонячні промені не здатні змінити орбіту астероїда, оскільки вони діють по тій же осі, що і гравітаційне притягання Сонця. Ключова ідея полягає в тому, що астероїд має різний розподіл температур на поверхні, а отже і різну інтенсивність інфрачервоного випромінювання. Чим сильніше нагріте тіло (вечірня сторона тіла), тим більше тепла випромінює поверхня і тим сильнішим є створюваний реактивний імпульс, з іншого боку, чим холодніша поверхня (ранкова сторона тіла), тим менша інтенсивність інфрачервоного випромінювання і тим слабший створюваний реактивний імпульс. Саме в цьому і полягає механізм зміни орбіти: з нагрітої сторони на тіло діє великий реактивний імпульс, а імпульс з холодної сторони занадто малий, щоб його скомпенсувати, за рахунок цього, в залежності від напрямку обертання астероїда, відбувається сповільнення чи прискорення його руху по орбіті, а зміна швидкості викликає віддалення чи наближення тіла до Сонця^.

Докладніше: YORP-ефект

Однак дія даного ефекту не обмежується лише зміною орбіти. З врахуванням впливу деяких нових параметрів, таких як альбедо і форма астероїда, цей ефект також може викликати зміну швидкості обертання астероїда не лише по орбіті, але й навколо власної осі, а також впливати на кут її нахилу і прецесії. Цей уточнений варіант ефекту Ярковського отримав назву YORP-ефект, яка є абревіатурою перших літер прізвищ вчених, які здійснили найбільший внесок у вивчення даного явища. Головною умовою прояву цього ефекту є неправильна форма тіла. Через це при інфрачервоному випромінюванні з тієї частини астероїда, яка найбільш віддалена від його центра мас, під дією реактивного імпульсу виникає крутильний момент, який викликає зміну кутової швидкості обертання астероїда^.

Проміжки Кірквуда

Докладніше: Люки Кірквуда

Цей графік показує розподіл астероїдів у центральній частині головного поясу в залежності від великої півосі орбіти. Чорні стрілки вказують на проміжки Кірквуда, де орбітальний резонанс з Юпітером дестабілізує орбіти астероїдів

Величина великої півосі астероїда використовується для опису величини його орбіти навколо Сонця і, поряд з ексцентриситетом, визначає орбітальний період астероїда. В 1866 році американський астроном Деніел Кірквуд висловив припущення про існування в поясі астероїдів порожніх областей, де вони майже повністю відсутні. Період обертання астероїдів у цих областях, які отримали назву «проміжків Кірквуда», перебуває в простому цілочисельному співвідношенні з орбітальним періодом Юпітера, що призводить до регулярних зближень астероїдів з планетою-гігантом, викликаючи явище орбітального резонансу. При цьому гравітаційний вплив Юпітера викликає дестабілізацію орбіт астероїдів, що виражається у збільшенні ексцентриситету і, як наслідок, втраті стійкості орбіти та, зрештою, призводить до викидання астероїдів з області резонансу^{. Ті ж астероїди, які все ж обертаються в цих областях, або з самого початку перебували там («троянці»), або були викинуті туди в результаті взаємних зіткнень.}

Орбітальні резонанси бувають слабкими (9:2, 10:3, 11:6 та інші), коли зближення з Юпітером хоч і регулярні, але відбуваються не занадто часто, — в таких областях астероїдів хоча і помітно менше, але вони все ж зустрічаються^{, — і сильними (4:1, 3:1, 5:2, 2:1), коли зближення з Юпітером відбуваються дуже часто, раз у декілька років, — там астероїди вже практично відсутні. Увесь пояс астероїдів іноді умовно поділяють на три зони.}

• «Зона I» (внутрішня) — розташовується на відстані від 2,06 до 2,5 а. о. і обмежена орбітальними резонансами 4:1 і 3:1
• «Зона II» (середня) — розташовується на відстані від 2,5 до 2,82 а. о. і обмежена орбітальними резонансами 3:1 і 5:2
• «Зона III» (зовнішня) — розташовується на відстані від 2,82 до 3,27 а. о. і обмежена орбітальними резонансами 5:2 і 2:1^.

Головний пояс часто також поділяють на дві частини: внутрішню і зовнішню. До внутрішньої частини поясу відносяться астероїди, які розташовуються ближче до орбіти Марса до орбітального резонансу 3:1 на відстані 2,5 а. о., і до зовнішньої — астероїди, які розташовуються ближче до Юпітера, уже після цієї границі (деякі автори, втім, проводять її на відстані 3,3 а. о., що відповідає орбітальному резонансу 2:1).

На відміну від проміжків у кільцях Сатурна, проміжки в поясі астероїдів не можна візуально побачити при фотографуванні області резонансу, оскільки всі астероїди рухаються по еліптичних орбітах і час від часу перетинають резонансні орбіти. Тому фактично просторова щільність астероїдів у даних областях в будь-який момент часу не сильно відрізняється від сусідніх регіонів^.

Оскільки при формуванні Сонячної системи орбіта Юпітера, як і орбіти інших планет, зазнавала значних змін, а разом з планетою переміщувалися і самі області орбітальних резонансів (проміжки Кірквуда), це може пояснити, чому деякі великі астероїди все ж перебувають в області резонансів.

Докладніше: Сім’я астероїдів

На цій діаграмі залежності нахилу (i_p) орбіти від ексцентриситету (e_p) серед астероїдів головного поясу добре видно декілька великих астероїдних скупчень

Сім’ї астероїдів були виявлені у 1918 році японським астрономом Кійоцуґу Хіраяма, який виконав порівняльний аналіз орбіт доволі великої кількості астероїдів і першим помітив, що ці параметри подібні у деяких із них^.

Наразі відомо, що майже кожен третій астероїд входить до складу якої-небудь сім’ї. Ознакою належності астероїдів до одної сім’ї є приблизно однакові орбітальні параметри, такі як велика піввісь, ексцентриситет і нахил орбіти, а також аналогічні спектральні особливості. Останні вказують на спільність походження астероїдів сім’ї, які утворилися в результаті розпаду більшого тіла. Побудова діаграми залежності нахилів орбіт астероїдів від їх ексцентриситету дозволяє наочно виділити групи астероїдів, які вказують на існування сім’ї.

Виявлено вже декілька десятків астероїдних сімей. Більшість із них невеликі як за розмірами астероїдів, так і за їх кількістю, але є і дуже великі сім’ї. Останнім часом було виявлено ще кілька десятків скупчень астероїдів, але їхній статус поки точно не визначений. Він може бути остаточно підтверджений лише у випадку спільності спектральних характеристик астероїдів^{. Менші асоціації астероїдів називаються групами або кластерами.}

Ось декілька найбільших сімей астероїдів, наведених в порядку зростання їхніх великих півосей: сім’я Флори^[ru], сім’я Евномії^[en], сім’я Короніди, сім’я Еос^[ru] і сім’я Феміди^[en]. ^{Сім’я Флори є однією з найбільш численних, в неї входить понад 800 астероїдів, можливо, вона сформувалася в результаті зіткнення двох великих астероїдів близько мільярда років тому. Основну масу сімей складають невеликі астероїди, але є серед них і дуже великі. Найбільшим астероїдом, який є частиною сім’ї, є астероїд 4 Веста, який очолює однойменну сім’ю. Вважається, що вона утворилася при падінні на Весту в районі її південного полюса великого метеорита, який вибив з неї велику кількість фрагментів, що стали сім’єю. Частина з них впала на Землю у вигляді HED-метеоритів.}

Крім цього, у головному поясі були виявлені три смуги пилу, які, судячи з орбітальних параметрів, можуть бути приурочені до трьох сімей астероїдів: Еос, Короніди і Феміди^.

Сім’ї на границях головного поясу

Ще однією цікавою сім’єю астероїдів є сім’я Угорщини^[en], яка розташована поблизу внутрішньої границі головного поясу (між 1,78 і2,0 а. о., із середніми значеннями великих півосей1,9 а. о.). Ця невелика сім’я з 52 астероїдів названа в честь найбільшого представника — астероїда 434 Угорщина. Астероїди сім’ї Угорщини відділені від основної маси астероїдів головного поясу проміжком Кірквуда, який відповідає одному з чотирьох сильних орбітальних резонансів 4:1, і мають значні нахили орбіт. Причому через відносно високий ексцентриситет деякі з її членів у процесі руху навколо Сонця перетинають орбіту Марса^[en] і, як наслідок, зазнають сильного гравітаційного впливу з його боку, що, ймовірно, є фактором, який знижує чисельність даної сім’ї^.

Іншою групою астероїдів у внутрішній частині головного поясу, члени якої мають великий нахил орбіти, є сім’я Фокеї^[en]. Переважна більшість її представників належать до світлого спектрального класу S, в той час як більшість астероїдів сім’ї Угорщини належать до класу E^{. Орбіти астероїдів сім’ї Фокеї розташовані в проміжку між 2,25 і2,5 а. о. від Сонця.}

До зовнішньої границі головного поясу також належать декілька сімей астероїдів. Серед них виділяють сім’ю Кібели^[en], яка розташована в проміжку між 3,3 і3,5 а. о. від Сонця і в слабкому орбітальному резонансі з Юпітером 7:4, а також сім’ю Гільди^[en] на орбітах між 3,5 і4,2 а. о., яка перебуває в орбітальному резонансі з Юпітером 3:2. За межами відстані в4,2 а. о. і аж до орбіти Юпітера також зустрічаються астероїди, але значно рідше, ніж в самому поясі. Натомість на самій орбіті Юпітера розташовуються дві дуже великі групи астероїдів, які отримали назву троянських, які приурочені до двох точок Лагранжа L4 і L5. Втім, троянські астероїди існують не лише в Юпітера, але й у більшості інших зовнішніх планет^.

Молоді сім’ї

Деякі з існуючих на сьогодні сімей утворилися в астрономічному масштабі зовсім недавно. Яскравим прикладом є сім’я Каріни^[ru], яка сформувалася порівняно недавно, 5,7 млн років тому, в результаті катастрофічного зіткнення двох тіл діаметром 30 і 5 км^{. Інша молода група астероїдів, сім’я Верітас[ru], утворилася 8,3 млн років тому, також в результаті зіткнення; вона включає в себе 62 астероїди, а також пиловий шлейф на орбіті.}

Ще молодшим є кластер Датури, який утворився в результаті зіткнення двох невеликих астероїдів близько 450 тис. років тому, згідно з даними орбіт членів кластера. Ще одним молодим кластером, дещо старшим від попереднього, є кластер астероїда 4652 Янніні, який, ймовірно, утворився від 1 до 5 млн років тому^.

Відносно висока концентрація тіл у головному поясі створює середовище, в якому дуже часто за астрономічними мірками відбуваються зіткнення між астероїдами. Так, зіткнення між великими астероїдами радіусами близько 10 км відбуваються раз у 10 млн років^{. При зіткненні великих астероїдів відбувається їх дроблення на окремі фрагменти, що може призвести до утворення нової сім’ї астероїдів чи кластера. Утім, якщо астероїди зближуються на порівняно невеликих швидкостях, це може призвести не до дроблення астероїдів, а, навпаки, до їх об’єднання в одне велике тіло. Саме цей процес призвів до утворення планет 4 млрд років тому. З того часу вплив цих двох процесів повністю змінив пояс астероїдів, і тепер він кардинально відрізняється від того, яким був тоді.}

Можливі наслідки зіткнення в поясі астероїдів були виявлені з допомогою телескопа «Габбл», дані якого показали наявність кометної активності в астероїда 596 Шейла в період з 11 листопада по 3 грудня 2010 року. Вчені вважають, що даний астероїд зіткнувся з невідомим об’єктом діаметром порядку 35 м, на швидкості близько5 км/с^.

Пил

Дрібний пил у поясі астероїдів, який виник в результаті зіткнень астероїдів, створює явище, відоме як зодіакальне світло

Крім астероїдів, у поясі існують також шлейфи пилу, які складаються з мікрочастинок радіусом в декілька сотень мікрометрів, що утворилися в результаті зіткнень між астероїдами та їх бомбардування мікрометеоритами. Однак, у зв’язку з впливом ефекту Пойнтінга — Робертсона, цей пил під дією сонячної радіації поступово по спіралі рухається до Сонця^.

Поєднання астероїдного пилу і пилу, що викидається кометами, дає явище зодіакального світла. Це слабке свічення простягається в площині екліптики у вигляді трикутника, і його можна побачити в екваторіальних районах невдовзі після заходу чи незадовго перед сходом Сонця. Розміри частинок, які його викликають, в середньому коливаються в районі 40 мкм, а час їхнього існування не перевищує 700 тис. років. Таким чином, наявність цих частинок свідчить про те, що процес їхнього утворення відбувається неперервно^.

Метеорити

Уламки, які виникають при зіткненні астероїдів, можуть розлітатися по всій Сонячній системі, і деякі з них іноді зустрічаються з нашою планетою та падають на її поверхню у вигляді метеоритів^{. Практично всі знайдені на поверхні Землі метеорити (99,8 %), яких на сьогодні налічується близько 30 000, у свій час з’явилися в поясі астероїдів. У вересні 2007 року були опубліковані результати чесько-американського дослідження, згідно з якими, в результаті зіткнення з астероїдом 298 Баптистина іншого великого тіла у внутрішню частину Сонячної системи було викинуто значну кількість великих фрагментів, частина з яких могла мати серйозний вплив на систему Земля — Місяць. Зокрема, вважається, що саме вони можуть бути відповідальними за утворення кратера Тихо на поверхні Місяця і кратера Чиксулуб у Мексиці, утвореного при падінні метеорита, який, за деякими версіями, призвів до вимирання динозаврів 65 млн років тому. Однак, з цього питання в науковому середовищі немає єдиної думки — крім Баптистини, є й інші астероїди, уламки яких можуть бути винуватцями цієї катастрофи.}

Порівняльні розміри Місяця і 10 перших астероїдів, розташованих в порядку відкриття. 1 — Церера, 2 — Паллада, 3 — Юнона, 4 — Веста, 5 — Астрея, 6 — Геба, 7 — Ірида, 8 — Флора, 9 — Метіда, 10 — Гігея.

Всупереч поширеній думці, відстань між об’єктами в поясі астероїдів велика. Незважаючи на те, що кількість відкритих на 2011 рік астероїдів перевищила 300 000, а всього в поясі нараховується декілька мільйонів і більше (в залежності від того, де провести нижню межу розміру) об’єктів, об’єм простору, що займається поясом астероїдів, величезний, і, як наслідок, щільність об’єктів у поясі вельми мала. Тому ймовірність не те що зіткнення, а просто випадкового незапланованого зближення, наприклад, космічного апарату з яким-небудь астероїдом зараз оцінюється менш ніж один до мільярда^.

Розміри та маса

Астероїдами вважаються тіла з діаметром понад 30 м, тіла меншого розміру називають метеороїдами^{. Великих тіл у поясі астероїдів дуже мало, так, астероїдів з діаметром понад 100 км нараховується близько 200, ще відомо близько 1000 астероїдів з радіусом понад 15 км, а дані досліджень в інфрачервоному діапазону спектру дозволяє висловити припущення, що, крім них, у головному поясі існує ще від 700 тис. до 1,7 млн астероїдів діаметром від 1 км і більше. Зоряна величина астероїдів коливається від 11m до 19m і для більшості з них становить близько 16m.}

Загальна маса всіх астероїдів головного поясу приблизно дорівнює від 2,39×10²¹ кг, що складає всього 3 % від маси Місяця або 0,06 % від маси Землі^{. Половина цієї маси припадає на 4 найбільших астероїди з першої десятки: Цереру, Весту, Палладу і Гігею, причому майже третина її припадає на Цереру.}

Склад

Докладніше: Спектральна класифікація астероїдів

Переважна більшість об’єктів у головному поясі складають астероїди трьох основних класів: темні вуглецеві астероїди класу C, світлі силікатні астероїди класу S і металічні астероїди класу M. Існують астероїди й інших, більш специфічних класів, але їхня кількість в поясі дуже незначна.

253 Матільда, типовий вуглецевий астероїд класу C

Вуглецеві астероїди класу C, названі так через великий вміст найпростіших вуглецевих сполук у їхньому складі, є найпоширенішими об’єктами у головному поясі, на них припадає 75 % усіх астероїдів, особливо велика їхня концентрація характерна для зовнішніх областей поясу^{. Ці астероїди мають дещо червонуватий відтінок і дуже низьке альбедо (між 0,03 і 0,0938). Оскільки вони відбивають дуже мало сонячного світла, їх важко виявити. Цілком можливо, що в поясі астероїдів є ще немало відносно великих астероїдів, які належать до цього класу, але досі не виявлених через малу яскравість. Однак ці астероїди доволі сильно випромінюють в інфрачервоному діапазоні через наявність у їхньому складі води. В цілому їхні спектри відповідають спектру речовини, з якої формувалася Сонячна система, за винятком летких елементів. За складом вони дуже близькі до вуглецевих хондритних метеоритів, які нерідко знаходять на Землі. Найбільшим представником цього класу є астероїд 10 Гігея.}

433 Ерос, типовий астероїд класу S

Другим за поширеністю спектральним класом серед астероїдів головного поясу є клас S, який об’єднує силікатні астероїди внутрішньої частини поясу, які розташовуються до відстані2,5 а. о. від Сонця^{. Спектральний аналіз цих астероїдів виявив наявність у їхній поверхні різних силікатів і деяких металів (залізо і магній), але практично повну відсутність яких-небудь вуглецевих сполук. Це вказує на те, що породи за час існування цих астероїдів зазнали значних змін, можливо, у зв’язку з частковим плавленням та диференціацією. Вони мають доволі високе альбедо (між 0,10 і 0,2238) і складають 17 % від усіх астероїдів. Астероїд 3 Юнона є найбільшим представником цього класу.}

216 Клеопатра, типовий астероїд класу M

Металічні астероїди класу M, багаті нікелем і залізом, складають 10 % від усіх астероїдів поясу і мають помірно велике альбедо (між 0,1 і 0,1838). Вони розташовані переважно в центральних областях поясу на відстані2,7 а. о. від Сонця ^{і можуть бути фрагментами металічних ядер великих планетозималей, типу Церери, які існували на початку формування Сонячної системи та зруйнованих при взаємних зіткненнях. Однак у випадку з металічними астероїдами не все так просто. В ході досліджень виявлено декілька тіл, типу астероїда 22 Калліопа, спектр яких близький до спектра астероїдів класу M, але при цьому вони мають вкрай низьку для металічних астероїдів густину. Хімічний склад подібних астероїдів на сьогодні практично невідомий, і цілком можливо, що за складом вони близькі до астероїдів класу C чи S.}

4 Веста, типовий астероїд класу V

Однією з загадок астероїдного поясу є відносно рідкісні базальтові астероїди класу V^{. Теорія формування поясу астероїдів передбачала, що на ранній стадії в поясі астероїдів повинно було бути немало великих об’єктів розміром як Веста, в яких повинна була початися диференціація надр. Подібні об’єкти повинні були мати кору і мантію, які складалися переважно з базальтових порід. При наступному руйнуванні цих планетозималей більша частина астероїдів повинні були складатися з базальту та олівіну. Насправді ж виявилося, що 99 % базальтового матеріалу відсутні в поясі астероїдів. До 2001 року вважалося, що більшість базальтових об’єктів у поясі астероїдів є фрагментами кори Вести (звідси й назва клас V), однак детальне вивчення астероїда 1459 Маґнія дозволило виявити певні відмінності в хімічному складі відкритих раніше базальтових астероїдів, що передбачає їх роздільне походження. Цей факт отримав підтвердження у зв’язку з детальнішим вивченням у 2007 році в зовнішній частині поясу двох астероїдів різного базальтового складу: 7472 Кумакірі та 10537 1991 RY₁₆, які не мають жодного стосунку до Вести. Ці два тіла є єдиними астероїдами даного класу, виявлені у зовнішній частині головного поясу.}

Альєнде — вуглецевий хондритний метеорит, який впав у Мексиці в 1969 році

Простежується доволі чітка залежність між складом астероїда і його відстанню від Сонця. Зазвичай, кам’яні астероїди, які складаються з безводних силікатів, розташовані ближче до Сонця, ніж вуглецеві глинисті астероїди, в яких часто виявляють сліди води, в основному у зв’язаному стані, але можливо, і у вигляді звичайного водяного льоду. При цьому близькі до Сонця астероїди мають значно більше альбедо, ніж астероїди в центрі та на периферії. Вважається, що це пов’язано із властивостями тієї частини протопланетного диска, з якого формувалися астероїди. У внутрішніх областях поясу вплив сонячної радіації був більш значним, що призвело до видування легких елементів, зокрема, води, на периферію. В результаті вода сконденсувалася на астероїдах зовнішньої частини поясу, а у внутрішніх областях, де астероїди прогріваються достатньо добре, її практично не залишилося.

Температура на поверхні астероїда залежить від відстані до Сонця і величини його альбедо. Для частинок пилу на відстані2,2 а. о. температурний діапазон починається з 200 К (−73 °C) і нижче, а на відстані3,2 а. о. вже зі 165 К (−108 °C)^{. Однак для астероїдів це не зовсім справедливо, оскільки через обертання температури на його денній і нічній сторонах можуть суттєво відрізнятися.}

Докладніше: Комета головного пояса

Серед астероїдів головного поясу існують і такі, у яких на певній відстані від Сонця помітили появу кометної активності, яка виражається в появі у них газового чи пилового хвоста, які з’являються на короткий час при проходженні тіла поблизу перигелію (Церера, 596 Шейла, (62412) 2000 SY178 та ін.). Оскільки орбіти, по яких рухаються ці комети, виключають можливість їх появи у головному поясі в результаті захоплення класичних комет, вважається, що вони утворилися в самому поясі, в зовнішній його частині. Це вказує на те, що дуже багато об’єктів зовнішнього поясу можуть містити лід, який випаровується при нагріванні Сонцем поверхні астероїда. Не виключена ймовірність того, що саме комети головного поясу були джерелом океанів на Землі, оскільки співвідношення дейтерію і водню в них занадто низьке для класичних комет^.

Найбільшими об’єктами поясу астероїдів є Церера, 4 Веста, 2 Паллада і 10 Гігея. Хоча вони мають багато спільних характеристик, тільки одна з них — Церера — виявилася достатньо круглою для присвоєння статусу карликової планети^{. Втім, трьом іншим в майбутньому, можливо, також буде присвоєно цей статус.}

Об’єкт	Фото	Середній діаметр км	Середній діаметр D♁	Об’єм 109 км3	Об’єм V♁	Маса ×1021кг	Маса M♁	Густина г/см3	Гравітація м/с2	Гравітація ♁	Тип об’єкта
Церера (карликова планета)‡		950,0	0,0746	0,437	0,0004	0,95	0,000159	2,08	0,27	0,0275	Карликова планета Астероїд
2 Паллада$		532,0	0,04175	0,078	0,00007	0,211	0,0000353	2,8	0,2	0,02	Астероїд
4 Веста$		529,2	0,04175	0,078	0,00007	0,262	0,0000438	3,42	0,251	0,0256	Астероїд
10 Гігея$		407,12	0,032	0,04	0,00003	0,0885	1,0×10-5	2,5	0,143	0,02	Астероїд

Церера

Докладніше: Церера (карликова планета)

Карликова планета Церера

Церера має майже сферичну форму і діаметр близько 950 км, що становить майже третину місячного діаметра, при масі, рівній 9,43×10²⁰ кг, що складає вже лише 1,3 % маси Місяця, але дорівнює третині маси всіх астероїдів головного поясу. Вона розташовується на відстані2,766 а. о., що дуже близько до центра мас головного поясу, розташованому на відстані2,8 а. о.^{Абсолютна зоряна величина Церери 3,32m, що набагато більше будь-якого астероїда і може пояснюватися шаром льоду на її поверхні, але незважаючи на це, вона все одно є дуже темним тілом, і відбиває лише 5 % світла, що падає на неї.}

Подібно до планет земної групи, на Церері відбулася диференціація речовини на силікатне ядро^[en], оточене крижаною мантією, і тонку вуглецеву кору^{. Невелика частина льоду на поверхні періодично випаровується на короткий час, утворюючи навколо неї подобу дуже розрідженої атмосфери.}

Веста

Докладніше: 4 Веста

Анімація обертання Вести. Видно величезний кратер поблизу південного полюса астероїда

Астероїд 4 Веста, відкритий Ольберсом в 1807 році, серед астероїдів головного поясу займає перше місце за яскравістю, друге місце за масою і третє місце за розміром. Також це єдиний астероїд, у якого був штучний супутник. Його поверхня відбиває 42 % світла, що падає на нього, що навіть більше, ніж у Землі (37 %). При середньому діаметрі в 530 км вона складає 9 % маси астероїдного поясу та обертається навколо Сонця приблизно на тій же відстані, що і Церера. Оскільки Веста утворилася за межами «снігової лінії», вона практично позбавлена води ^{і складається з щільного металічного ядра з суміші заліза і нікелю, базальтової мантії (в основному з олівіну) і дуже тонкої, всього кілька кілометрів товщиною, кори.}

Поблизу південного полюса Вести розташовується великий кратер від падіння крупного астероїда. В результаті цього зіткнення з Вести було викинуто величезну кількість фрагментів, які згодом сформували навколо неї астероїдну сім’ю, сумарна маса якої (не враховуючи маси самої Вести) становить близько 1 % маси всіх астероїдів головного поясу; а також особливий спектральний клас V з фрагментів породи, вибитих із поверхні, та клас J з породи, яка розташовувалася ближче до центра астероїда. Більша частина членів даної сім’ї розсіяна через її близькість до орбітального резонансу з Юпітером 3:1, причому частина з них впала на Землю у вигляді метеоритів.

Паллада

Докладніше: 2 Паллада

Астероїд 2 Паллада другий за розміром об’єкт поясу астероїдів, але якщо вважати Цереру лише карликовою планетою, то Паллада буде найбільшим астероїдом. Вона менш масивна, ніж Веста, але складає 7 % маси головного поясу. Паллада цікава тим, що, подібно до Урану, має доволі сильний нахил осі обертання, рівний 34°^{, в той час як у трьох інших найбільших астероїдів цей кут не перевищує 10°. Так само, як і Церера, вона належить до класу C, багатого вуглецем і кремнієм, через що має низьке альбедо, що дорівнює 12 %. Астероїд рухається по орбіті з великим ексцентриситетом, який дорівнює 0,32, через це його відстань до Сонця сильно коливається: від2,1 а. о. до3,4 а. о.}

Гігея

Докладніше: 10 Гігея

Найбільший вуглецевий астероїд (75 % всіх астероїдів є вуглецевими), неправильної форми із середнім діаметром 431 км. 10 Гігея є четвертою за величиною і складає 3 % від маси головного поясу. Вона належить до вуглецевих астероїдів з альбедо 7 %, тому, незважаючи на великі розміри, з Землі її видно досить погано. Очолює однойменну сім’ю^[en] і, на відміну від трьох інших астероїдів, перебуває поблизу площини екліптики^{. Обертається навколо Сонця за 5,5 років.}

Докладніше: Гірничопромислове освоєння астероїдів

Постійне зростання споживання мінеральних ресурсів промисловістю призводить до зменшення їхніх запасів на Землі, за деякими оцінками, запаси таких ключових для промисловості елементів, як сурма, цинк, олово, срібло, свинець, індій, золото і мідь, можуть бути вичерпані вже через 50—60 років^{, і необхідність шукати нові джерела сировини стане очевидною.}

З погляду промислового освоєння астероїди є одними з найдоступніших тіл у Сонячній системі. Через малу гравітацію посадка і зліт з їхньої поверхні потребують мінімальних витрат палива, а якщо використовувати для розробки навколоземні астероїди, то вартість доставки ресурсів з них на Землю буде низькою. Астероїди можуть бути джерелом таких цінних ресурсів, як, наприклад, вода (у вигляді льоду), з якої можна отримати кисень для дихання і водень для космічного палива, а також різні рідкісні метали та мінерали, такі як залізо, нікель, титан, кобальт і платина, і, у меншій кількості, інші елементи типу марганцю, молібдену, родію і т. п. По суті, більшість елементів, важчих від заліза, які добуваються зараз із поверхні нашої планети, є залишками астероїдів, які впали на Землю в період пізнього важкого бомбардування^{. Астероїди є практично невичерпними джерелами ресурсів. Так, один невеликий астероїд класу M діаметром в 1 км може містити залізо-нікелевої руди до 2 млрд тонн, що у 2—3 рази перевищує видобуток руди за 2004 рік.Промислове освоєння астероїдів призведе до зниження цін на ці ресурси[джерело?] і дасть можливість активно розвиватися космічній інфраструктурі, яка необхідна для подальших досліджень космосу.}

• Список астероїдів
• Навколоземні астероїди
• Колонізація астероїдів
• Троянські астероїди
• Кентаври
• Пояс Койпера
1. Жанлука Ранцини. Космос. Сверхновый атлас Вселенной / Перевод с итал. Г. И. Семенова. — М. : Эксмо, 2007. — ISBN 978-5-699-11424-5.(рос.)
2. Э. В. Кононович, В. И. Мороз. Общий курс астрономии. Учебник для астрономических отделений высших учебных заведений / Под ред. В. В. Иванова. — 2-е изд., исправленное. — М. : Эдиториал УРСС, 2003. — ISBN 5-354-00866-2.(рос.)
3. П. Г. Куликовский. Справочник любителя астрономии / Под ред. В. Г. Сурдина^[ru]. — 5-е изд., переработанное и полностью обновлённое. — М. : Эдиториал УРСС, 2002. — ISBN 5-8360-0303-3.(рос.)
4. Mann, Robert James. (1852). A Guide to the Knowledge of the Heavens. Jarrold. с. 171, 216.
5. // The Edinburgh New Philosophical Journal : journal. — Edinburgh, 1857. —Vol. V. —P. 191.
6. von Humboldt, Alexander. (1850). Cosmos: A Sketch of a Physical Description of the Universe 1. Harper & Brothers, New York (NY). с. 44. ISBN 0-8018-5503-9.
7. (англ. ).
8. Hilton, J. (2001). . US Naval Observatory (USNO). оригіналу за 2011-08-22. Процитовано 2007-10-01.
9. . Space Physics Center: UCLA. 2005. оригіналу за 2011-08-22. Процитовано 2007-11-03.
10. Hoskin, Michael. . Churchill College, Cambridge. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2010-07-12.
11. Call the police! The story behind the discovery of the asteroids. Astronomy Now (June 2007): 60—61.
12. Pogge, Richard. (2006). . An Introduction to Solar System Astronomy. Ohio State University. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-11.
13. . оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-05.
14. DeForest, Jessica. (2000). . Michigan State University. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-07-25.
15. Cunningham, Clifford. (1984). . Dance Hall Observatory, Ontario. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-05.
16. Карпенко Ю. А. Глава VII Астероиды // Названия звёздного неба / А. В. Суперанская. — М. : Наука, 1981. — С. 97.
17. Staff. (2002). . NASA JPL. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
18. . astronomy.com. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-16.
19. Hughes, David W. . BBC. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
21. . IAU Minor Planet Center. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2010-12-29.
22. Barucci, M. A.; Fulchignoni, M.; and Rossi, A. (2007). Rosetta Asteroid Targets: 2867 Steins and 21 Lutetia. Space Science Reviews 128 (1—4): 67—78. doi:.
23. оригіналу за 2012-02-02. Процитовано 2008-11-17.(англ.)
24. . Lenta.ru. 13 червня 2010. оригіналу за 2011-08-25. Процитовано 2010-08-14.
25. . jpl.nasa.gov (en). оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
26. Masetti, M.; and Mukai, K. (December 1, 2005). . NASA Goddard Spaceflight Center. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-25.
27. Watanabe, Susan (July 20, 2001). . NASA. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-02.
28. Лин, Дуглас. . «В мире науки» № 8, 2008. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-02.
29. Edgar, R.; and Artymowicz, P. (2004). (PDF). Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 354 (3): 769—772. Bibcode:. arXiv:. doi:. Архів за 2007-06-21. Процитовано 2007-04-16.
30. Petit, J.-M.; Morbidelli, A.; and Chambers, J. (2001). (PDF). Icarus 153 (2): 338—347. Bibcode:. doi:. Процитовано 2007-03-22.
31. (ru). Архів за 2011-10-18. Процитовано 2011-10-25.
32. Scott, E. R. D. (March 13—17, 2006). . Proceedings 37th Annual Lunar and Planetary Science Conference. League City, Texas: Lunar and Planetary Society. Процитовано 2007-04-16.
33. В.В.Бусарев (23 марта 2010). (ru). оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2011-10-25.
34. Clark, B. E.; Hapke, B.; Pieters, C.; and Britt, D. (2002). . University of Arizona. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-08.
35. Gaffey, Michael J. (1996). . оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-08.
36. Keil, K. (2000). . Planetary and Space Science. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-08.
37. Baragiola, R. A.; Duke, C. A.; Loeffler, M.; McFadden, L. A.; and Sheffield, J. (2003). . оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-08.
38. . 2006. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-08.
39. Kracher, A. (2005). (PDF). Ames Laboratory. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-11-08.
40. Taylor, G. J.; Keil, K.; McCoy, T.; Haack, H.; and Scott, E. R. D. (1993). Asteroid differentiation — Pyroclastic volcanism to magma oceans. Meteoritics 28 (1): 34—52. Bibcode:.
41. Kelly, Karen. (2007). . University of Toronto. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2010-07-12.
42. Alfvén, H.; and Arrhenius, G. (1976). . SP-345 Evolution of the Solar System. NASA. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-12.
44. Stiles, Lori. (September 15, 2005). . University of Arizona News. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-18.
45. Lecar, M.; Podolak, M.; Sasselov, D.; and Chiang, E. (2006). Infrared cirrus — New components of the extended infrared emission. The Astrophysical Journal 640 (2): 1115—1118. Bibcode:. doi:.
46. Berardelli, Phil. (Mar 23, 2006). . Space Daily. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-27.
47. Lakdawalla, Emily (April 28, 2006). . The Planetary Society. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
48. Williams, Gareth. . Minor Planets Center. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2010-10-27.
49. This value was obtained by a simple count up of all bodies in that region using data for 120437 numbered minor planets from the. Minor Planets Center. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2010-10-27.
50. Rossi, Alessandro (2004-05-20). . The Spaceguard Foundation. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-09.
51. Сурдин В. Г.^[ru] (2004-05-20). (ru). StarContact. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-09.
52. Сурдин В. Г.^[ru], В. Г. (ru). Природа. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-09.
53. . Мембрана (ru). Архів за 2012-01-24. Процитовано 2011-10-29.
54. Fernie, J. Donald (1999). . The Americal Scientist 87 (5): 398. Процитовано 2007-02-04.
55. Liou, Jer-Chyi; and Malhotra, Renu (1997). . Science 275 (5298): 375—377. PMID . doi:. Процитовано 2007-08-01.
56. Ferraz-Mello, S. (June 14—18, 1993). . proceedings of the 160th International Astronomical Union. Belgirate, Italy: Kluwer Academic Publishers. с. 175—188. Процитовано 2007-03-28.
57. Klacka, Jozef (1992). Mass distribution in the asteroid belt. Earth, Moon, and Planets 56 (1): 47—52. Bibcode:. doi:.
58. McBride, N.; and Hughes, D. W. (1990). The spatial density of asteroids and its variation with asteroidal mass. Monthly Notices of the Royal Astronomical Society 244: 513—520. Bibcode:.
59. Hughes, David W. . BBC. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
60. Lemaitre, Anne (31 August — 4 September, 2004). . Proceedings Dynamics of Populations of Planetary Systems. Belgrade, Serbia and Montenegro: Cambridge University Press. с. 135—144. Процитовано 2007-04-15.
61. Lang, Kenneth R. (2003). . NASA’s Cosmos. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-02.
62. Martel, Linda M. V. (March 9, 2004). . Planetary Science Research Discoveries. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-02.
63. Drake, Michael J. (2001). The eucrite/Vesta story. Meteoritics & Planetary Science 36 (4): 501—513. Bibcode:. doi:.
64. Love, S. G.; and Brownlee, D. E. (1992). The IRAS dust band contribution to the interplanetary dust complex — Evidence seen at 60 and 100 microns. Astronomical Journal 104 (6): 2236—2242. Bibcode:. doi:.
65. Spratt, Christopher E. (1990). The Hungaria group of minor planets. Journal of the Royal Astronomical Society of Canada 84 (2): 123—131. Bibcode:.
66. Carvano, J. M.; Lazzaro, D.; Mothé-Diniz, T.; Angeli, C. A.; and Florczak, M. (2001). Spectroscopic Survey of the Hungaria and Phocaea Dynamical Groups. Icarus 149 (1): 173—189. Bibcode:. doi:.
67. (en). оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-02.
68. . SpaceRef.com. June 12, 2002. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-15.
69. McKee, Maggie. (18 January 2006). . New Scientist Space. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-15.
70. Nesvorný, D.; Vokrouhlick, D.; and Bottke, W. F. (2006). . Science 312 (5779): 1490. Bibcode:. PMID . doi:. Процитовано 2007-04-15.
71. Nesvorný, D.; Bottke, W. F.; Levison, H. F.; and Dones, L. (2003). . The Astrophysical Journal 591 (1): 486—497. Bibcode:. doi:. Процитовано 2007-04-15.
72. Backman, D. E. (March 6, 1998). . Backman Report. NASA Ames Research Center. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-04.
73. Jewitt, David; Weaver, H.; Mutcher, M. ; Larson, S.; Agarwal, J. (2011). . ApJL 733: L4. Bibcode:. arXiv:. doi:.
74. Reach, William T. (1992). Zodiacal emission. III — Dust near the asteroid belt. Astrophysical Journal 392 (1): 289—299. Bibcode:. doi:.
75. Kingsley, Danny (2003-05-01). . ABC Science. оригіналу за 2013-07-09. Процитовано 2007-04-04.
76. . NASA. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2010-07-12.
77. . Southwest Research Institute. 2007. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-14.
78. Stern, Alan. (June 2, 2006). . Space Daily. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-14.
79. Рис. 1.1 // Астероидно-кометная опасность: вчера, сегодня, завтра / Под ред. Шустова Б. М., Рыхловой Л. В. — М. : Физматлит, 2010. — 384 с. — ISBN 978-5-9221-1241-3.
80. Yeomans, Donald K. . NASA JPL. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-26.
81. Tedesco, E. F.; and Desert, F.-X. (2002). The Infrared Space Observatory Deep Asteroid Search. The Astronomical Journal 123 (4): 2070—2082. Bibcode:. doi:.
82. Krasinsky, G. A.; Pitjeva, E. V.; Vasilyev, M. V.; and Yagudina, E. I. (July 2002). Hidden Mass in the Asteroid Belt. Icarus 158 (1): 98—105. Bibcode:. doi:.
83. Pitjeva, E. V. (2005). (PDF). Solar System Research 39 (3): 176. doi:.
84. Wiegert, P.; Balam, D.; Moss, A.; Veillet, C.; Connors, M.; and Shelton, I. (2007). (abstract). The Astronomical Journal 133 (4): 1609—1614. doi:. Процитовано 2008-09-06.
85. Clark, B. E. (1996). New News and the Competing Views of Asteroid Belt Geology. Lunar and Planetary Science 27: 225—226. Bibcode:.
86. Margot, J. L.; and Brown, M. E. (2003). A Low-Density M-type Asteroid in the Main Belt. Science 300 (5627): 1939—1942. Bibcode:. PMID . doi:.
87. Mueller, M.; Harris, A. W.; Delbo, M.; and the MIRSI Team. (2005). 21 Lutetia and other M-types: Their sizes, albedos, and thermal properties from new IRTF measurements. Bulletin of the American Astronomical Society 37: 627. Bibcode:.
88. Duffard, R.; and Roig, F. (2007). . оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-14.
89. Than, Ker. (2007). . space.com. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-14.
90. Low, F. J.; et al. (1984). Infrared cirrus — New components of the extended infrared emission. Astrophysical Journal, Part 2 — Letters to the Editor 278: L19—L22. Bibcode:. doi:.
91. David Jewitt (18.03.2007). . YouTube. Процитовано 2007-10-14.
92. . IAU. 24 August 2006. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-03-02.
93. . 2006. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
94. . оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-03-29.
95. Alan Chamberlin. . Ssd.jpl.nasa.gov. оригіналу за 2011-02-12. Процитовано 2011-01-04.
96. Schmidt, B. E., et al. (2008). (PDF). 39th Lunar and Planetary Science Conference (Lunar and Planetary Science XXXIX). Held March 10–14, 2008, in League City, Texas. 1391: 2502. Процитовано 2008-08-24.
97. Baer, James; Chesley, Steven R. (2008). (PDF). Celestial Mechanics and Dynamical Astronomy (Springer Science+Business Media B.V. 2007) 100 (2008): 27–42. Bibcode:. doi:. Процитовано 2008-11-11.
98. Jim Baer (2008). . Personal Website. Архів за 2013-07-08. Процитовано 2008-12-03.
99. . оригіналу за 2010-01-17. Процитовано 2008-09-07.
100. Parker, J. W.; Stern, S. A.; Thomas, P. C.; Festou, M. C.; Merline, W. J.; Young, E. F.; Binzel, R. P.; and Lebofsky, L. A. (2002). Analysis of the First Disk-resolved Images of Ceres from Ultraviolet Observations with the Hubble Space Telescope. The Astronomical Journal 123 (1): 549—557. Bibcode:. doi:.|accessdate= вимагає |url= (довідка)
101. . The Planetary Society. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
102. . Hubble Space Telescope news release. 1995. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
103. Russel, C. T.; et al. (2007). . NASA/JPL. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
104. Torppa, J.; et al. (1996). Shapes and rotational properties of thirty asteroids from photometric data. Icarus 164 (2): 346—383. Bibcode:. doi:.
105. Larson, H. P.; Feierberg, M. A.; and Lebofsky, L. A. (1983). . оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
106. Barucci, M. A.; et al. (2002). (PDF). Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-21.
107. . orbitsimulator.com. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-10-20.
108. D. Cohen. , NewScientist, 23 May 2007
109. University of Toronto (2009, October 19). . ScienceDaily
110. James M. Brenan and William F. McDonough. 6 липень 2011 у Wayback Machine.. — Nature Geoscience (18 October 2009)
111. Mining the Sky: Untold Riches from the Asteroids, Comets, and Planets / John S. Lewis (1998) ISBN 0-201-47959-1
• Elkins-Tanton, Linda T. (2006). Asteroids, Meteorites, and Comets (вид. First). New York: Chelsea House. ISBN 0-8160-5195-X.
• Blair, Edward C. (2002). (en). Nova Publishers. ISBN 978-1590334829.
• Britt, Daniel T.; Colsolmagno, Guy; Lebofsky, Larry (2007). . Encyclopedia of the solar system (en). Academic Press. ISBN 978-0120885893. Процитовано 7-12-2009.
• Kovács, József (2004). . The European scientist: symposium on the era and work of Franz Xaver von Zach (1754—1832) (en). 24, Acta Historica Astronomiae. Harri Deutsch Verlag. ISBN 978-3817117482.
• Lewis, John S. (2004). . Physics and chemistry of the solar system (en). Academic Press. ISBN 978-0124467446.
• Martínez, V. J.; Miralles, J. A.; Marco, E.; Galadí-Enríquez, D. (2005). . Universitat de València. ISBN 978-84-370-6104-7.
• Marvin, Ursula B. (2006). . The history of meteoritics and key meteorite collections: fireballs, falls and finds (en). Geological Society. ISBN 978-1862391949.
• Портал «Астрономія»
• Arnett, William A. (February 26, 2006). . The Nine Planets. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
• Cain, Fraser. . Universe Today. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2008-04-01.
• . Sol Company. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
• Munsell, Kirk (September 16, 2005). . NASA’s Solar System Exploration. Архів за 2012-01-24. Процитовано 2007-05-26.
• Plots of and at Asteroid Dynamic Site
• Staff. (October 31, 2006). . NASA. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.
• Staff. (2007). . The Planetary Society. оригіналу за 2012-01-24. Процитовано 2007-04-20.

CERES (DWARF PLANET) -Википедия

CERES (Обозначение для минор -планеты 1 CERES ; Commbol:) ^[17] / ˈsɪəriːz / ( SEER -EEZ ) ^{[18] SEER -EEZ ) [18] 88888888888888888888888888888888 гг. является самым большим объектом в поясе астероидов, который находится между орбитами Мавра и Юпитера.}

1. ↑ Это изображение было получено космическим кораблем Dawn 2 Мэя 2015 года во время орбиты «вращающегося кресла» на высоте 13 642 км (8 477 миль) над поверхностью Цереры. В центре и в центре видны два ярких пятна, явление обычное на Церере, в кратерах Оксо и Хаулани соответственно. Гора Ахуна видна на снимке в виде заметного обрывистого холма, видимого снизу.
1. ↑ Шмадель, Лутц (2003). Словарь названий малых планет (5-е изд.). Германия: Спрингер. п. 15. ISBN 978-3-540-00238-3 .
2. ↑ Симпсон, Д. П. (1979). Латинский словарь Касселла (5-е изд.). Лондон: Cassell Ltd., с. 883. ISBN 978-0-304-52257-6 .
3. ↑ «Средняя плоскость (неизменная плоскость) Солнечной системы, проходящая через барицентр». 3 апреля 2009 г. Архивировано из оригинала 14 мая 2009 г.. Проверено 10 апреля 2009 г. Неизвестный параметр |deadurl= игнорируется ( справка ) (создано с помощью Solex 10. Архивировано 1 марта 2008 г. в Wayback Machine, написанное Альдо Витальяно ; см. Также Invariable plane )
4. ↑ «1 Церера». Браузер базы данных JPL для малых тел. Архивировано 4 августа 2012 г. Проверено 3 декабря 2013 г. Неизвестный параметр | deadurl = игнорируется ( справка )
5. ↑ «Синтетические правильные орбитальные элементы AstDyS-2 Ceres». Кафедра математики, Пизанский университет, Италия. Архивировано 5 октября 2011 г. Проверено 1 октября 2011 г. Неизвестный параметр |deadurl= игнорируется (помощь)
6. ↑ ^{A B C D} «CERES». Информационный бюллетень НАСА . НАСА. 2 апреля 2014 г. Архивировано 8 февраля 2015 г. Проверено 4 мая 2014 г.
7. ↑ ^{а б C D E F} Thomas, P. C.; Паркер, Дж. Вм .; Макфадден, Лос-Анджелес; и другие. (2005). «Дифференциация астероида Церера по его форме». Природа . 437 (7056): 224–226. Бибкод: 2005Natur.437..224T. дои: 10.1038/природа03938. PMID 16148926. Явное использование et al. in: |author2= (помощь)CS1 maint: несколько имён: авторы leet (ссылка)
8. ↑ Кэрри, Бенуа; и другие. (2007). «Картирование в ближнем инфракрасном диапазоне и физические свойства карликовой планеты Церера» (PDF) . Астрономия и астрофизика . 478 (1): 235–244. архив: 0711.1152. Бибкод: 2008A&A…478..235C. doi: 10.1051/0004-6361:20078166. Архивировано из оригинала 30 мая 2008 г. Проверено 7 ноября 2014 г. Явное использование et al. in: |author2= (помощь)CS1 maint: BOT: статус исходного URL неизвестен (ссылка)
9. ↑ Рассчитано на основе известных параметров
10. ↑ Чемберлен, Мэтью А.; Сайкс, Марк В.; Эскердо, Гилберт А. (2007). «Анализ кривой блеска Цереры — определение периода». Икар . 188 (2): 451–456. Бибкод: 2007Icar..188..451C. doi:10.1016/j.icarus.2006.11.025. CS1 maint: несколько имен: список авторов (ссылка)
11. ↑ ^{а б} Ли, Цзянь-Ян; Макфадден, Люси А .; Паркер, Джоэл Ум. (2006). «Фотометрический анализ 1 Цереры и картирование поверхности по наблюдениям HST». Икар . 182 (1): 143–160. Бибкод: 2006Icar..182..143L. doi:10.1016/j.icarus.2005.12.012. Проверено 8 декабря 2007 г. CS1 maint: несколько имен: авторский лист (ссылка)
12. ↑ Ривкин А.С.; Волквардсен, Э.Л.; Кларк, BE (2006). «Состав поверхности Цереры: открытие карбонатов и богатых железом глин» (PDF) . Икар . 185 (2): 563–567. Бибкод: 2006Icar..185..563R. doi:10.1016/j.icarus.2006.08.022. Проверено 8 декабря 2007 г. CS1 maint: несколько имен: список авторов (ссылка)
13. ↑ Мензель, Дональд Х.; и Пасачофф, Джей М. (1983). Полевой справочник по звездам и планетам (2-е изд.). Бостон, Массачусетс: Хоутон Миффлин. п. 391. ISBN 978-0-395-34835-2 . CS1 maint: несколько имен: список авторов (ссылка)
14. ↑ APmag и AngSize, сгенерированные с помощью Horizons (Ephemeris: Observer Table: Quantities = 9,13,20,29). Архивировано 4 февраля 2021 г. в Wayback Machine.
15. ↑ Анджело, Джозеф А.-младший (2006). Энциклопедия космоса и астрономии . Нью-Йорк: информационная база. п. 122. ISBN 0-8160-5330-8 . CS1 maint: несколько имен: список авторов (ссылка)
16. ↑ Сен-Пе, О.; Комбс, Н.; Риго Ф. (1993). «Свойства поверхности Цереры по изображениям с Земли с высоким разрешением». Икар . 105 (2): 271–281. Бибкод: 1993Icar..105..271S. doi:10.1006/icar.1993.1125. CS1 maint: несколько имен: список авторов (ссылка)
17. ↑ JPL/NASA (22 апреля 2015 г.). «Что такое карликовая планета?». Лаборатория реактивного движения . Проверено 19 января 2022 г.
18. ↑ «Церера». Dictionary.com . Random House, Inc. Архивировано 5 октября 2011 г. Проверено 26 сентября 2007 г. Неизвестный параметр | deadurl = игнорируется ( справка )

Церера | Пространство Вики

Церера

Система

СОЛ

Орбитальный корпус

Сол

Позиция

4 ^й — 5 ^й
(вместе с поясом астероидов)

Диаметр

≈ 940 км (первоначально;
до разработки ледяной мантии)

Гравитация

0,3 г (искусственная гравитация вращения)

0,029 г (0,28 м/с ² ) (первоначально)

Продолжительность дня

≈ 9 часов (первоначально; до раскрутки)

Продолжительность года

467 дней / 1,278 года

Температура

168 K / -105 °C (средняя)

235 K / -38 °C (макс. )
(температура поверхности)

Демоним

Церериан

Виды

Человек

Население

6 000 000

Правительство

Организация Объединенных Наций (бывший)

Outer Planets Alliance (бывший)

СПОЙЛЕР

Free Navy (бывший)
Организация Объединенных Наций (ранее; предположительно после наступления на Церере, которое в первую очередь было миссией ООН)

Лаконийская империя
(в настоящее время)

Церера (обозначается как 1 Церера ) — крупнейший из известных астероидов и единственная карликовая планета во внутренней части Солнечной системы, а также первый астероид, открытый человечеством. Он находится в поясе астероидов.

Содержимое

• 1 Станция Церера
  • 1. 1 Станция Церера, уровни
• 2 История и события
• 3 СМИ
• 4 Общая информация
• 5 См. также
• 6 Каталожные номера
• 7 Внешние ссылки

Станция Церера

Уровни и их расположение по сравнению с диаметром Цереры.

На Церере находится Станция Церера , космическая станция, которая была одним из первых мест человеческой колонизации на Внешних планетах. Через полпоколения после того, как туда прибыло человечество, Tycho Manufacturing удалось раскрутить астероид, что придало ему гравитацию 0,3 g. Станция имеет десятки тысяч километров тоннелей.

Будучи самым важным портом в Поясе, станция имеет население около шести миллионов постоянных жителей, и в любой момент времени через нее проходит еще один миллион. Ежедневно к Церере причаливают от 800 до 1000 кораблей.

Станция Церера изначально управлялась Организацией Объединенных Наций (ООН) как протекторатом, а безопасность станции обеспечивала частная охранная фирма Земли Star Helix Security.

Уровни станции Цереры

Карта сети скоростного транспорта Цереры

Гравитация на Церере обеспечивается не собственной массой, а искусственной гравитацией вращения. Уровень гравитации меняется с каждым уровнем, и на нижних уровнях станции заметен эффект Кориолиса.

Транспортировка обеспечивается разветвленной сетью подземных поездов.

===Районы станции Церера==+

• Медина
• Rosse Buurt

История и события

Инцидент с Эросом

«Добро пожаловать в будущее» — Спойлеры для Пробуждение Левиафана следуют.

После инцидента с Эросом управление станцией было передано Альянсу Внешних Планет (OPA).

Конфликт Свободного флота

Основная статья: Наступление на Церере

«Огни в темноте» — Далее следуют спойлеры для Пепел Вавилона .

Конечно, это неправильное название, битва за станцию ​​Церера была хорошо спланированной эвакуацией Свободного флота Марко Инароса. Ожидая крупного оборонительного противостояния и штурма, ВМС ООН, Марсианский флот и лоялисты OPA упорно устремились к Церере, но обнаружили, что станция заброшена и готова к захвату. Путь от Цереры настолько застал Объединенный Флот врасплох, что их автоматический инстинкт подсказал, что это ловушка. Без вооруженного сопротивления и оперативной группы по обеспечению безопасности, стремящейся сдаться, битва за станцию ​​Церера так и не состоялась. Джеймс Холден и команда Росинант присутствовали и в равной степени были ошеломлены решением Инароса покинуть станцию.

Конфликт свободного флота

Основная статья: Конфликт свободного флота (ТВ)

«Последняя миссия» — Дальше спойлеры к «6 сезону».

Незадолго до или во время непрерывной бомбардировки Земли Свободным флотом станция Церера перешла под контроль Свободного флота добровольно или силой. Марко Инарос провозгласил Цереру будущей столицей независимой нации пояса. ^[1]

Основная статья: Наступление на Церере (ТВ)

В связи с неизбежной передислокацией флотов UNN и MCRN после захвата Azure Dragon , Свободный флот полностью лишил станцию ​​Цереры системы обеспечения и ресурсы, бросив его и оставив гражданское население без каких-либо припасов и запасов воды и воздуха еще на три недели.

Совместный флот EMC ООН и MCR сильно устремился к Церере, только чтобы найти станцию ​​заброшенной и готовой к захвату, требуя ее немедленной и безоговорочной капитуляции. Войска UNMC и MMC высадились и заняли доки Цереры без какого-либо вооруженного сопротивления, а, осознав надвигающуюся гуманитарную катастрофу на станции, Генеральный секретарь ООН Крисьен Авасарала организовал миссию по снабжению Цереры военными ресурсами и товарами первой необходимости. Однако несколько скрытых взрывчатых веществ, оставленных Свободным флотом, сорвали миссию, поскольку доки Цереры были сильно повреждены, резервуары для воды и припасы уничтожены. 9При этом были убиты 76 мирных жителей Цереры, а также несколько военнослужащих UNMC и MMC. ^[2]

Media

• Внутри Ceres: Mid-Town

• Внутри Церера: Правительственный район

• Внутри Церрес: Правительственный район

• Oring )

• Как работает вращательная гравитация на Церере

• Уровень Медины на Церере. (Концепт-арт)

• Элитный район колонии астероидов в центре Цереры светлый и просторный, даже с искусственным цифровым небом. (Концепт-арт)

• Доки на Церере. Вытянутые руки захватывают корабли и удерживают их, пока их вращение не совпадет с вращением астероида. (Концепт-арт)

• Дрон наблюдения на Церере

• Дыры Цереры

• Ночь на Церере

• Доки Цереры 022

Пространство — Станция Церера

ПРОСТРАНСТВО НАСА За наукой — Церера как она есть

Пространство — Станция Церера, вступление

Пространство Взгляд на станцию ​​Церера — Спейсдок Шорт Римская богиня земледелия, которая, в свою очередь, основана на греческой богине Деметре. На самом деле слово «злаки» происходит от Цереры.

• В мире The Expanse Станция Церера представляет собой портовый город, оснащенный двигателями Tycho MaEC, который раскрутил Цереру и, таким образом, создал центробежную гравитацию для долговременной жизни.
• Люди живут внутри планетоида вверх ногами, что означает, что «верх» направлен к центру планетоида, а «низ» — к поверхности изнутри.
• Исследователи не уверены в том, как планеты и планетоиды приобрели свой угловой момент, и как изменить его с течением времени, является сложной проблемой из-за их огромных размеров.
• Согласно приведенному выше научному видеоролику НАСА, предполагается, что Церера состоит на 30% из водяного льда.
• В Сезоне 1, Эпизоде ​​1 «Дульсинея» упоминается, что Марс очистил Цереру ото льда, чтобы поддержать свое терраформирующее предприятие.
• Другими материалами из пояса астероидов, которые можно добывать, являются титан, платина и другие драгоценные металлы.

См. также

• Эрос
• Веста
• Паллада
• Гигиея
• Пояс астероидов
• Список станций
• Список астероидов
• Список карликовых планет

Ссылки

1. ↑ Пространство Сериал — Сезон 6, Эпизод 1: «Странные псы»
2. ↑ Пространство Телесериал — Сезон 6, Эпизод 3: «Проекция Силы»

Внешние ссылки

• Церера в Википедии
•   magazine.artstation.com: За кулисами: концепт-арт The Expanse (2 февраля 2016 г.)
•   space.com: На карликовой планете Церера найдены строительные блоки жизни (16 февраля 2017 г.)

О нас | Церера

Ceres — некоммерческая организация, занимающаяся преобразованием экономики для построения справедливого и устойчивого будущего для людей и планеты. Мы работаем с самыми влиятельными лидерами рынка капитала для решения самых серьезных мировых проблем устойчивого развития. Благодаря нашим мощным сетям и глобальному сотрудничеству инвесторов, компаний и некоммерческих организаций мы стимулируем действия и вдохновляем на справедливые рыночные и политические решения во всей экономике.

Наша Уникальная Теория Изменений

Мы доносим до крупнейших и наиболее влиятельных инвесторов, компаний, политиков и регулирующих органов финансовое экономическое обоснование устойчивости. Мы поощряем индивидуальные и коллективные действия, которые помогают стабилизировать климат, защитить водные и природные ресурсы, построить справедливую и инклюзивную экономику и ускорить развитие устойчивых рынков капитала. Мы перемещаем капитал, влияем на системы и укрепляем политику, чтобы стимулировать крупномасштабные экономические преобразования. Чтобы добиться этого, мы используем различные ключевые стратегии, в том числе: 

• Координация взаимодействия с заинтересованными сторонами и диалог с членами сети Ceres и нашими глобальными партнерами;
• Предоставление научно обоснованных исследований и инновационных инструментов, которые вдохновляют на передовой опыт;
• Совместное руководство глобальными инициативами, которые стимулируют коллективные действия и решения в масштабах всей экономики;
• Мобилизовать кампании по защите интересов для продвижения сильной государственной, федеральной и глобальной политики и регулирующих мер; и 
• Используйте возможности средств массовой информации и цифровых коммуникаций для продвижения смелого лидерства в области устойчивого развития.

наши ценности и наши соавторы.

• Справедливость и принадлежность для создания справедливого сообщества, содействия равноправному участию, разделения власти и принятия решений, совместного роста и развития и поощрения коллег к объединению в борьбе со всеми формами угнетения и несправедливости.
• Сотрудничество , потому что предоставление надежных решений для самых насущных мировых проблем устойчивого развития возможно только тогда, когда мы работаем с партнерами с широким спектром знаний и различными точками зрения.
• Сострадание и уважение в защите наших коллег, друг друга, наших партнеров, мирового сообщества и благополучия планеты.
• Прагматичная защита интересов , потому что наша миссия актуальна и поиск амбициозных, инновационных и достижимых решений является наиболее эффективным способом реализации нашего смелого видения по преобразованию систем рынка капитала.

Наша история

В 1989 году в ответ на разлив нефти Exxon Valdez группа дальновидных социально ответственных инвесторов и защитников окружающей среды во главе с первым инвестором Джоан Бавария объединилась, чтобы создать некоммерческую организацию Ceres. У них было видение лучшего способа ведения бизнеса, и они пересмотрели роль и ответственность компаний как хранителей окружающей среды и проводников экономических и социальных изменений. В то время эти социально ответственные инвесторы были в авангарде революционного движения в бизнесе. Они понимали, что наиболее успешным предприятиям необходимо будет учитывать свое воздействие на окружающую среду, сотрудников и сообщества. И эта фундаментальная предпосылка остается верной десятилетия спустя.

Мы в Ceres по-прежнему верим, что экологичность

— это главное.

Сегодня, после более чем трех десятилетий подтвержденных результатов и воздействия, мы более чем когда-либо уверены в финансовой устойчивости бизнеса. За прошедшие годы Ceres построила сети и глобальное сотрудничество инвесторов, компаний и некоммерческих организаций, которые экспоненциально выросли в размерах, масштабах работы, глубине участия и амбициях. Мобилизуя этих лидеров рынка капитала и предоставляя ресурсы на основе данных о рисках и возможностях устойчивого развития, мы создали возможности для сотрудничества и взаимного обучения. Фактически, вместе мы разработали смелый 10-летний план действий по лидерству в области устойчивого развития.

Компания Ceres, получившая известность благодаря установлению «климатических рисков», а в последнее время и «водных рисков» в качестве основных глобальных инвестиционных концепций, добилась выдающихся успехов, интегрировав принципы устойчивого развития в рынки капитала. Мы разработали новаторский кодекс экологического поведения для компаний и запустили глобальный стандарт корпоративной отчетности в области устойчивого развития в 1997 году, который теперь известен как Global Reporting Initiative (GRI) и используется десятками тысяч компаний по всему миру. Мы мобилизовали инвесторов, чтобы они успешно обратились в Комиссию по ценным бумагам и биржам США с просьбой выпустить первое в истории руководство по обязательной корпоративной отчетности о существенных климатических рисках. А в 2015 году мы возглавили усилия по обеспечению необходимой поддержки бизнеса США, чтобы завершить историческое Парижское соглашение по климату. Просто назвать несколько.

Теперь все больше инвесторов, компаний, политиков и регулирующих органов осознают огромное влияние, которое они оказывают на здоровье нашей планеты и успех экономики. На самом деле, мы показали, что предприятия, которые интегрируют принципы устойчивого развития в процесс принятия решений, более устойчивы и превосходят конкурентов. И мы убедились в том, что действия бизнеса, политики и регулирующих действий идут рука об руку, регулярно организуя крупнейшие дни защиты интересов бизнеса по вопросам изменения климата.

Компания Ceres удвоила усилия по достижению целей глобального соглашения и построению экономики с нулевым уровнем выбросов. В 2017 году Ceres стала партнером-основателем Climate Action 100+, крупнейшей в мире инициативы по привлечению инвесторов, направленной на то, чтобы крупнейшие корпоративные загрязнители стали предприятиями с нулевым уровнем выбросов. Два года спустя Ceres запустила ускоритель Ceres Accelerator для устойчивых рынков капитала, чтобы ускорить переход к нулевому балансу за счет крупномасштабных изменений поведения и систем на рынках капитала.

По всему миру и во всех секторах экономики происходит растущее и трансформационное движение, направленное на достижение чистого нуля. Ceres поддерживает лидеров рынка капитала в выполнении обязательств по достижению нулевого уровня выбросов к 2040 году и сокращению выбросов на 50% к 2030 году. Мы идем в этом направлении вместе с лидерами рынка капитала по всему миру, чтобы достичь этой цели и обеспечить лучшее будущее на десятилетия вперед. прийти.

Поддержите нашу работу

Являясь некоммерческой организацией, Ceres зависит от щедрой поддержки доноров и фондов. Пожалуйста, подумайте о том, чтобы сделать подарок сегодня, чтобы помочь построить справедливый и устойчивый мир.

Компания Ceres гордится тем, что получила эти награды, свидетельствующие о нашей эффективности, честности и влиянии.

Просмотрите наш последний информационный бюллетень Ceres Works раз в два года ниже, чтобы увидеть нашу работу в действии.

Ceres Works Spring ’22

отчет

Дорожная карта Ceres 2030

отчет

Добейтесь успеха США: стратегический план Цереры

Отчет

Изменить подход: новое определение того, как компании привлекают инвесторов к вопросам устойчивого развития

Увидеть все

Дрес — Kerbal Space Program Wiki

Дрес — пятая планета в звездной системе Кербол. Он расположен между Дуной и Джулом на несколько эксцентричной и наклонной орбите. Считается аналогом Цереры для игры. Он похож на Мохо и Илу в том, что у него нет атмосферы и естественных спутников (кроме системы колец астероидов). Дрес имеет наименьшую гравитацию из всех планет в системе Кербол. Дрес считается в игре карликовой планетой, потому что она не «очистила свои окрестности»; другими словами, у него есть астероиды в непосредственной близости.

Содержимое

• 1 Описание в игре
• 2 География
  • 2.1 Кратеризация
• 3 биома
  • 3.1 Список биомов
• 4 Межпланетное путешествие
• 5 базовых кадров
• 6 Галерея
• 7 изменений
• 8 Общая информация
• 9 Примечания

Описание в игре

“

Дрес — очень маленькая планета. Это была первая планета, которую считали карликовой. Его орбита очень нерегулярна, и вместе с его размером потребовалось много времени, чтобы обнаружить его, поскольку половину времени он находился не там, где ученые ожидали найти планету. Из-за того, что эта карликовая планета часто посещает плохие уголки космоса, научное сообщество официально пометило ее как «не доверять».

”

География

Поверхность Дреса кажется светло-серой, каменистой и неровной, похожей на поверхность Муна, с поверхностью, покрытой щебнем реголита. В отличие от Мюна, в Дресе есть большие участки того, что кажется льдом. Самые высокие точки находятся на высоте чуть менее 5,7 км. Одной из примечательных географических особенностей является каньон, который называется «Каньон Дрес» к югу от экватора и имеет глубину несколько километров.

Кратеры

На поверхности Дрес есть несколько кратеров. Однако, в отличие от других планетарных тел, ни одно из них не является очень заметным, самое большое из них имеет диаметр чуть менее 13 км.

Всего выявлено 42 кратера. Еще 5 все еще ждут подтверждения. Распространение кратеров смещено в сторону западного, особенно северо-западного, полушария Дреса.

Биомы

Дрес имеет 8 биомов.

Список биомов

Межпланетные путешествия

С траектории ухода Дреса на 12 км требования для достижения траектории перехвата других небесных тел:

1. ↑ 610 км орбита

Базовые кадры

Галерея

→ Основная статья: Категория: Изображения DRE

Изменения

1,0

9

. 0022

0,90

• Добавленные биомы

0,18

• Начальный выпуск

TRIVI

329

Пояс Дрес-стероидов не является аналогом пояса астероидов, а представляет собой рассеянное кольцо обломков, вращающихся вокруг Дреса. Это означает, что у Дрес на самом деле есть неизвестное и переменное количество естественных спутников.

• По данным Международного астрономического союза. Технически это означает, что у Дрес больше всего спутников в Солнечной системе. Поскольку нет официального определения того, что считается луной.

Примечания

1. ↑ KSP Delta V Planner
2. ↑ Калькулятор трансферов

1 Ceres Dwarf Planet Facts & Orbit

• Home
• Facts
• Asteroid
• org/ListItem»> 1 Ceres Dwarf Planet

Contents

• Introduction
• Picture
• Orbit
• Facts
• Selected Asteroids
• Comments

Введение

1 Церера — астероид, большая скала, вращающаяся вокруг Солнца в основном между орбитами Марса и Юпитера. Они, как правило, имеют неправильную форму, но известно, что астероид Церера имеет сферическую форму, но поскольку он не расчищает свой путь вокруг Солнца, это всего лишь карликовая планета.

Астероиды также известны как малые планеты, но этот термин в значительной степени потерял популярность с 2006 года, отдав предпочтение карликовым планетам и малым телам Солнечной системы. Малая планета относится ко всему, кроме кометы или планеты. Википедия

Его имя и номер присвоены ему Центром малых планет (MPC), входящим в состав Смитсоновской астрофизической обсерватории. Некоторые астероиды посвящены первооткрывателями людям или названы в честь мифологии, например Араун и Седна, и будут признаны MPC как таковые. Тем, кто не назван, будут присвоены год и буквы. Обычно ее называют просто Церера. 915) кг.

Открыт в 1801 году Джузеппе Пьяцци. Его орбитальный период, то есть время, необходимое для совершения оборота вокруг Солнца, составляет 4,6 года. Полный период вращения занимает 9,074 часа.

Абсолютная величина объекта составляет 3,33, что соответствует яркости объекта. Более высокая абсолютная величина означает, что объект тусклый, тогда как очень низкое число означает, что он очень яркий.

Альбедо объекта равно 1. Альбедо — это количество излучения, которое объект отражает обратно в космос.

Афелий объекта составляет 2,9773 а.е. это точка на орбите, наиболее удаленная от объекта, на котором он находится. В этот момент он вернется обратно к цели орбиты. Перигелий объекта составляет 2,5577 а.е. это точка на орбите, ближайшая к объекту, вокруг которого он вращается. Долгота восходящего узла объекта составляет 80,26642 градуса. Это угол между опорным направлением и восходящим узлом. Обычно обозначается греческой буквой Ω. Восходящий узел — это точка, в которой объект проходит на север. Нисходящий узел – южный.

Аргумент перигелия равен 73,53162. Это угол вдоль орбиты планеты или другого объекта Солнечной системы, измеренный от восходящего узла (аналогично прямому восхождению и долготе) Ref:Hawaii.

Средняя аномалия равна 334,32719, это угловое расстояние планеты от перигелия или афелия. Ссылка: Словарь. Большая полуось орбиты равна 2,7666191 (а.е.), что является самой дальней точкой от центра до края эллиптической точки.

Примерный диаметр Цереры 960 х 932 км. Средняя орбитальная скорость, то есть скорость, с которой он вращается, составляет 1,00 км/ч. Среднее расстояние в км от объекта до его родителя 1,00.

Наклонение орбиты, угол, под которым вращается Церера по отношению к плоскости орбиты, составляет 10,5868 градусов. Орбитальный эксцентриситет составляет 0,0786358, это градус, в котором орбита Цереры близка к круговой (0) орбите, а не к эллиптической (1) орбите.

Церера не классифицируется как астероид, сближающийся с Землей (NEO), поскольку его траектория не приближается (близость) и не пересекает орбитальную траекторию Земли при движении вокруг Солнца. 92 относится к высоте и ширине объектов.

Церера — крупнейший астероид в поясе астероидов. Масса Цереры составляет четверть всех астероидов в зоне. У него нет ни Луны, ни системы колец, как у Сатурна.

его название происходит от римской богини кукурузы и урожая. Термин Зерновые также происходит из того же происхождения.

У него очень тонкая атмосфера, но есть вода, которая является важным компонентом, необходимым для существования жизни. Хотя у нее нет атмосферы, на планете есть водяной пар, возможно, вызванный воздействием на лед небольших столкновений с микрометеорами. НАСА

Несмотря на то, что он ближе к газовым гигантам, населяющим нашу Солнечную систему, только в 2015 году зонд «Рассвет» вышел на орбиту вокруг объекта. Ранее он был в Весте четыре года назад. Зонд Dawn укрепил мнение о том, что карликовые планеты могли иметь океаны на протяжении значительной части своей истории и до сих пор существуют. НАСА

Планеты-карлики

Церера когда-то считалась планетой, но в конечном итоге была понижена до уровня астероида. В 2006 году, после открытия Эриды, которая в то время считалась больше Плутона. I.A.U. Приступил к разработке определения планеты, и правила, по которым объект должен был пройти, чтобы быть планетой, были:0017

• Достаточно большой, чтобы иметь сферическую форму.
• Орбита звезды.
• Перед ним расчищен путь.

Поскольку Плутон не расчистил путь перед собой, очевидно, поэтому он был понижен до статуса карликовой планеты. В результате Церера была повышена до статуса карликовой планеты. В нашей Солнечной системе есть еще четыре карликовые планеты:

• Хаумеа
• МакеМейк
• Оркус
• Седна

Церера — единственная карликовая планета, которая не находится в поясе Койпера, области пояса Койпера. Солнечная система мимо Нептуна. 915) kg Year of Discovery 1801 Discoverer Giuseppe Piazzi Orbital Period 4.6 Yrs Rotation Period 9.074 hours Absolute Magnitude 3,33 Альбедо 1 Афелий (самый дальний) 2,9773 а.е. Перигелий (ближайший) 2,5577 А.Е. Longitude Of Ascending Node 80.26642° Argument of Perihelion 73.53162° Mean Anomoly 334.32719 Semi-Major Axis 2.7666191 A.U. Прибл. Диаметр 960 x 932 Объект, сближающийся с Землей № Средняя орбитальная скорость (км/ч) 1. 00 Average Orbit Distance (km) 1.00 Orbital Inclination 10.5868° Orbital Eccentricity 0.0786358 Source(s) Minor Planet Center Дата изменения 14 сентября 2022

Выбранные астероиды

• 1 2012 UR158
• 5535 Анна Франк 95 Astraea
• 9969 Braille
• 10199 Chariklo
• 2060 CHIRO
• 45 Eugenia
• 951 GASPRA
• 243 IDA
• . эт надо. Все сообщения будут проверены перед отображением. Комментарии могут быть объединены или слегка изменены, например, если адрес электронной почты указан в основной части комментария.

  Вы можете отказаться называть имя, в этом случае комментарий будет присвоен случайной пометке. Имя предпочтительнее, даже если оно случайно придумано вами.

  Если вы укажете адрес электронной почты, вы можете получить уведомление по электронной почте, когда кто-то еще добавил комментарий на ту же страницу. В письме будет ссылка для отписки от дальнейших уведомлений.

  Если Церера, Европа и несколько других мест в нашей Солнечной системе обещают наличие воздуха и воды, почему бы нам не исследовать эти варианты вместо того, чтобы отправиться на безжизненные и бесплодные планеты, такие как Марс. Нам нужно сосредоточить наши усилия на тех немногих местах, где действительно могут быть нужные нам ингредиенты.

  900: освещение Солнечной системы в Википедии. Если вы хотите принять участие, посетите страницу проекта, где вы можете присоединиться к обсуждению и просмотреть список открытых задач.Solar SystemWikipedia:WikiProject Solar SystemTemplate:WikiProject Solar SystemSolar System Articles Шаблон Этот шаблон не требует оценки по шкале качества проекта.  

  WikiProject Solar System To-do list:

  Here are some tasks awaiting attention: Article requests  : См. запрашиваемые статьи Оценка  : Чтобы помочь нам оценить качество и важность статей о Солнечной системе, см.: Категория: Неоцененные статьи о Солнечной системе и Категория: Статьи о Солнечной системе неизвестной важности. Расширить  : статьи о планетах , чтобы сделать их популярными статьями Информационный блок  : статей Солнечной системы, нуждающихся в информационных блоках СОХРАНИТЕ : Статьи Солнечной системы, требующие внимания ФОТО : Wikipedia запрошенные фотографии астрономических тел STUBS : Expand Solar System STUBIL : WikiProject Solar System и другие WikiProjects, связанные с этой темой

  Для получения дополнительной информации см. руководство по оценке важности Солнечной системы.

  Astronomy portal This template is within the scope of WikiProject Astronomy , which collaborates on articles related to Astronomy on Wikipedia. AstronomyWikipedia:WikiProject AstronomyTemplate :WikiProject AstronomyСтатьи об астрономии Шаблон Этот шаблон не требует оценки по шкале качества проекта. Этот шаблон поддерживается WikiProject Astronomical objects , который участвует в написании статей, связанных с астрономическими объектами.

  Содержание

  • 1 OOR0019 3 2002 UX25
  • 4 Категоризация ремня Kuiper
  • 5 Интересно
  • 6 Запрошенные ход
  • 7 Раздел
  • 8 прежний DPS
  • 9 На кажущихся необходимости в категории. облако является спекуляцией и не должно быть закреплено в качестве общепринятой классификации. kwami ​​02:40, 2005 2 августа (UTC)

    Удалено упоминание об облаке Оорта (снова). Этот шаблон используется с {{MinorPlanets_Footer}}, поэтому даже ссылка не нужна. — Юрил 23:22, 3 августа 2005 г. (UTC)

    С каких это пор Тритон транснептуновый? Кен Арромди 15:46, 23 сентября 2005 г. (UTC) Ответ[ответ]

    Нет с тех пор, как он был захвачен. Удаленный. —Jyril 16:25, 23 сентября 2005 (UTC) Ответить[ответить]

    Я создал статью для (55637) 2002 UX25, пока это просто заглушка. Я не смог найти больше информации, но у него есть орбитальные элементы. shaggy 01:22, 20 декабря 2005 г. (UTC) Ответить [ответить]

    Не хочу быть слишком одержимым шаблоном, который я создал или что-то в этом роде, но я думаю, что простая бифуркация KB/SD имеет больше смысла в шаблоне. Во-первых, нам не нужно смешивать несколько уровней таксона — пространственная-область-а и пространственная-область-b — это просто деление, в то время как пространственная-область-а-объекты, пространственная-область-b-объекты-с- орбитальные-характеристики-x и пространственная-область-b-объектов-с-орбитальными-характеристиками-y излишне запутаны. Во-вторых, разделение KB/SD сохраняет правило движения от самого внутреннего к самому внешнему, поскольку ни один KBO не находится ближе к Солнцу, чем любой SDO (не считая краткосрочных орбитальных перекрытий), в то время как кубевано и плутино имеют безнадежно смешанное соседство, и никто не устанавливает четко ближе или дальше от солнца (плутино в среднем ближе, как бы там ни было). Наконец, нет недостатка в категоризациях на основе орбитальных характеристик, которые можно применить, несмотря на то, что шаблон создает впечатление, что их всего три. SDO, например, можно разделить на находящиеся на резонансных и нерезонансных орбитах (2003 UB ₃₁₃ в 17:5 или что-то в этом роде), в то время как KBO были обнаружены во всевозможных странных резонансах, кроме 3:2 (плутино) и нерезонансных (кубевано). — The Tom 15:54, 2 октября 2005 г. (UTC) Ответ [ответ]

    Здесь есть интересный альтернативный список. По их оценке, 2002 UX25 должен быть выключен, а 1996 TL66 и Huya должны быть включены. —Patteroast 23:57, 9 июля 2007 г. (UTC) Ответ[ответ]

    Я добавил не-хаумейдов из списка Танкреди. Хаумейды (известные или вероятные) в его списке: (55636) 2002 TX ₃₀₀ , 2005 RR ₄₃ и 2002 OP ₃₂ : они, вероятно, намного меньше, чем значения, которые он использует. (Он указывает, что 2002 TX ₃₀₀ имеет диаметр 800 км, тогда как более поздние данные затмения дают только 286 км. ) Double Sharp (разговор) 13:54, 1 июня 2014 г. (UTC) Ответ [ответ]

    Я хочу переместить этот шаблон в «Template:Plutoids», потому что он более лаконичен. Кроме того, я не понимаю, почему User:Ckatz отменяет мой ход… UU (разговор) 08:53, 13 мая 2009 г.(UTC) Ответ [ответ]

    Объединил два раздела KB и два раздела SD. Также изменена формулировка «кандидаты» на «вероятные»: либо они ДП, либо нет. Они не кандидаты, которые станут DP в случае признания. — квами (обсуждение) 20:44, 23 декабря 2012 г. (UTC) Ответ[ответ]

    Как сказал Ruslik0 в своем обзоре редактирования, «нет причин выделять эти три тела». (Хотя существует консенсус в отношении того, что пятерку IAU следует в какой-то степени разделить.) — квами (разговор) 22:15, 25 декабря 2012 г. (UTC) Ответ [ответ]

    Хорошо, я думаю, это приемлемо. Странно называть их «кандидатами», так как они не становятся DP после оценки, но это формулировка, которую мы используем в других статьях, поэтому, если мы изменим ее, мы должны изменить ее везде. — квами (разговор) 19:58, 26 декабря 2012 (UTC) Ответ [ответ]

    Теперь у нас есть Веста как возможный бывший оператор-постановщик. На самом деле совершенно ясно, что когда-то это был DP, поэтому я не думаю, что нам нужен вопросительный знак. Это лучше подходит для Психеи и Евномии, которые демонстрируют признаки дифференциации. Если мы собираемся добавить Весту, не должны ли мы добавить всех известных или подозреваемых бывших DP в поясе астероидов? А как же Фиби? Тритон? — квами (разговор) 20:43, 9Март 2015 г. (UTC) Ответ [ответ]

    Тритон когда-то был DP, но больше не потому, что он был захвачен Нептуном, но остался физически неповрежденным. Фиби отличается тем, что она была и захвачена, и разрушена. Я не против их включения, но имеет смысл подумать о том, как это лучше сделать, сохранив этот шаблон достаточно компактным. —JorisvS (разговор) 09:17, 10 марта 2015 г. (UTC)Ответить[ответить]

    Что насчет этого: —JorisvS (разговор) 17:44, 10 марта 2015 г. (UTC)Ответить[ответить]

    Пора идти, но я не думаю, что «выведен из равновесия» правильно. Они замерли, выведенные из равновесия и из-за этого не смогли оправиться от последующих ударов.

    Кроме того, список (не ваша версия) становится смешным. Список «возможных» ДП (как и всего, что может иметь диаметр 200 км) занял бы страницы. — квами (разговор) 23:54, 28 августа 2015 г. (UTC) Ответ[ответ]

    Ревизия была изменена, чтобы сделать ее более упорядоченной. Общее содержание в основном такое же, но категория пояса Койпера была разделена на кубевано, твитино, плутино и другие резонансные объекты. Я решил ограничиться четырьмя возможными астероидами: Паллада, Гигея, Эвномия и Психея.

    Все они либо имеют эллипсоидальную форму (Паллада, Эвномия, Психея), либо неизвестную форму (Гигея), а также находятся на высоте более 200 км. Они единственные, которые соответствуют обоим критериям, поэтому я стремился включить их. Изменение его на «замороженный вне равновесия» было бы хорошим изменением. DN-boards1 (обсуждение) 00:03, 29 августа 2015 (UTC) Ответить[ответить]

    Нет, они не эллипсоидальные. А 200км относится только к обледеневшим телам, да и то оптимистично, учитывая, что Протей за 400км и не круглый. Никто не думает, что кусок железа в 300км в поперечнике (Психея) находится в ВО.

    Eunomia — крупнейший фрагмент астероида, который может быть бывшим DP. Возможно, семья Юномия могла бы попасть в категорию «бывших». А Психея предположительно является ядром бывшего ДП. Но я хотел бы увидеть реф.

    Паллада и Гигея не круглые. Никто, кроме вас, не предполагает, что они могут быть DP. Опубликуйте в RS, и мы сможем процитировать вас, в противном случае это не поддерживается ИЛИ. — квами (разговор) 01:49, 29 августа 2015 (UTC) Ответить[ответить]

    Я нашел кривые света моделей Кибелы:

    http://astro.troja.mff.cuni.cz/projects/asteroids3D/data/archive/1-1000/A483.M783.shape.png

    НЕ ТОЧНО круглый, возможно бывший ДП?

    Но Паллада….

    http://astro.troja.mff.cuni.cz/projects/asteroids3D/data/archive/1-1000/A101. M101.shape.png

    http://astro .troja.mff.cuni.cz/projects/asteroids3D/data/archive/1-1000/A101.M102.shape.png

    Я гм… вижу слегка неправильную сферу. Вытянутый сфероид. Модели кривых блеска, кажется, показывают HE в Палладе, но не Кибелу, Гигиею, Психею и т. д. Паллада довольно явно близка к HE или находится в ней. У нас были некоторые данные, то есть изображения HST, которые оставили некоторые вопросы, но теперь у нас есть данные кривых блеска. Это явно выглядит круглым. На самом деле, до сих пор это ЕДИНСТВЕННАЯ, кроме Цереры, которая делает это, чтобы быть почти идеально круглой. Я имею в виду серьезно, посмотрите на изображения. Я один вижу здесь объект в HE? DN-boards1 (обсуждение) 21:42, 2 октября 2015 (UTC) Ответить [ответить]

    Да, вы единственный, кто видит здесь объект в HE. Двойной диез (разговор) 05:44, 3 октября 2015 г. (UTC) Ответить [ответить]

    Меня беспокоит разработка некоторых из этих списков, подобных тому, что представлен в этом шаблоне на карликовых планетах. Википедия должна опираться на источники. Не следует полагаться на оригинальные исследования. Да, отдельному редактору иногда может показаться очевидным, что тот или иной маленький кусочек материала является или не является карликовой планетой, или, аналогично, находится ли он в гидростатическом равновесии или нет. Но в других случаях действительно непонятно, и не нам пытаться обозначать вещи без источника. Я понимаю, что в случае с этим шаблоном на карликовых планетах происходит некоторый вывод. В частности, мы перечислили как «см. также» Харона, Ванта, Дисномию и Хииаку. Перечислены и другие объекты. Почему? Признаны ли они «карликовыми планетами» в соответствии с каким-то цитируемым источником? Да или нет? Является ли это просто какой-то расплывчатой ​​ассоциацией, которая предлагается, потому что это объекты, которые вращаются вокруг официально обозначенных карликовых планет? Непосвященному читателю шаблона не дается подсказки. Как насчет объектов, помещенных в различные категории в этом шаблоне? Все ли из них надежно получены? В более общем плане мы не должны чувствовать себя обязанными заполнять списки объектов, помещая тот или иной объект в одну или несколько из нескольких различных категорий. Списки не обязательно должны быть полными. Сообщение о том, что объект принадлежит к определенной категории, не должно основываться на наших собственных оригинальных исследованиях. Он должен полагаться только на цитируемый источник. Королевство Исамбард (разговор) 06:40, 19Сентябрь 2015 г. (UTC)Ответить[ответить]

    Категоризация. Об этом.

    -Организация в плутино и т.д. для удобства. Участок пояса Койпера становился слишком длинным и переполненным, поэтому согласно DES он был разделен на более точные категории. — Харон, Вант, Дисномию и Хииаку иногда называют «бинарными карликовыми планетами», поскольку А) они находятся в гидростатическом равновесии Б) они имеют большие размеры по сравнению с их родительским телом — соотношение на самом деле весьма удивительно, учитывая размер. Каждый из них оказывает заметное влияние на свою родительскую карликовую планету (здесь я буду считать Оркуса DP для удобства), в случае Харона и Ванта заставляя их и их родительское тело вращаться вокруг барицентра вне любого тела, а в случае случай, когда Дисномия и Хииака были заметными и заставляли их и их родительские тела быть приливно привязанными друг к другу.

    По сути, эти четыре, если бы МАС разрешил двойные карликовые планеты, БЫ СЧИТАЛИСЬ ДП. —DN-boards1 (обсуждение) 05:16, 20 сентября 2015 (UTC) Ответить[ответить]

    Привет? Мой вопрос об источниках (книги, опубликованные статьи, написанные властями). Нам нужно их процитировать. Isambard Kingdom (разговор) 06:24, 20 сентября 2015 (UTC) Ответ[ответ]

    У меня нет с собой списка источников бинарных DP, но довольно много людей называют Харон бинарной карликовой планетой . Я вернусь к вам по остальным трем. —DN-boards1 (обсуждение) 06:35, 20 сентября 2015 (UTC)Ответить[ответить]

    Сэр/Мадам, вы, кажется, действительно не понимаете. Я говорю, что нам нужен цитируемый источник для каждого отдельного объекта в шаблоне. Isambard Kingdom (разговор) 06:45, 20 сентября 2015 (UTC) Ответить[ответить]

    Чтобы прояснить ситуацию, я женщина. —DN-boards1 (обсуждение) 07:19, 20 сентября 2015 г. (UTC) Ответить[ответить]

    В любом случае, я обеспокоен. Isambard Kingdom (разговор) 07:35, 20 сентября 2015 (UTC) Ответ[ответ]

    Размер Дисномии не очень хорошо известен. В нижней части он может быть всего 100 км в диаметре, что, конечно, мало для ВВ. В верхней части диаметр может достигать 734 км! Так что мы должны быть очень осторожны с этим. Хииака находится на расстоянии ≈320 км, что только «может быть». Вант кажется более уверенным, чем любой из них, поскольку цвет предполагает альбедо 0,12, что дает 378 (100) км.

    Что касается Харона, идея с двумя планетами кажется обычной, но, увы, эта идея не подхвачена столь многими РС. Вот НАСА (и это был единственный RS, который я нашел там в хитах Google…) Даже старое разрешение МАС на 12 планет, которое назвало бы Харон планетой, похоже, не упоминает «двойную планету». (Хотя, может быть, нам больше повезет с поиском работ Алана Стерна?) Дабл-диез (разговор) 04:03, 21 сентября 2015 г. (UTC) Ответить [ответить]

    P.S. Ни для одной из них, кроме систем Плутон-Харон и Оркус-Вант, приливная блокировка неизвестна.